Джефф Вандермеєр - Знищення

вже не було. Я намагалася не панікувати, коли перевірила всі кімнати і не знайшла його. Я вийшла на вулицю і нарешті побачила його поруч із будинком. Він стояв біля човна, який купив кілька років тому і який ми ніяк не могли помістити в гараж. Це був просто човен для прогулянок, лише сім метрів у довжину, але чоловік любив його.

Коли я підійшла і наші пальці сплелися, в нього був розгублений і спантеличений вираз обличчя, так, ніби він пам’ятав, що човен важливий для нього, але не пам’ятав чому. Він не помічав, що я була поряд, продовжував все з більшою бездумністю витріщатися на човен. Я майже відчувала, як він намагається згадати щось важливе; і тільки пізніше я зрозуміла, що це стосувалось мене. Він міг сказати мені щось життєво важливе, якби тільки згадав що. Так ми й стояли, і хоча я відчувала його тепло, важкість фізичної присутності і звук його рівного дихання, ми були далеко одне від одного.

Через певний час я більше не могла це терпіти: його відстороненість, мовчазне невизначене занепокоєння. Я відвела його в дім. Він не пручався, не намагався зупинити мене, чи подивитися через плече на свій човен. Думаю, саме тоді я і прийняла рішення. Якби він хоч озирнувся, якби хоч намагався пручатися, все могло бути інакше.

Коли він закінчував вечеряти, за ним приїхали: чотири чи п’ять машин без номерних знаків і фургон спостереження. Це не було вторгнення з окриками та зброєю. Навпаки, вони наближалися до нього з повагою, хтось навіть сказав би — з острахом: так зазвичай наближаються до бомби, яка ще не розірвалася. Він пішов без спротиву, а я дозволила їм забрати з мого дому цього чужинця.

Я б не змогла їх зупинити, та й не хотіла цього.

Останні кілька годин співіснування з ним у наростанні паніки переконали мене: що б не трапилось у Нуль-зоні, воно перетворило мого чоловіка на порожню оболонку, яка повністю функціонує на автоматі — щось абсолютно чуже. З кожним його нетиповим словом чи рухом пам’ять про людину, яку я знала, все більше віддалялася. І незважаючи ні на що, збереження цієї пам’яті було для мене важливе. Саме тому я подзвонила на номер, який він залишив мені на крайній випадок. Я не знала, що з ним робити, і не могла більше співіснувати поряд з ним, таким зміненим. Коли його забрали, я радше відчувала полегшення, а не провину за зраду. Що ще я могла зробити?

Як я і казала, я відвідувала його в центрі спостереження до самого кінця. Навіть під гіпнозом на тих записах інтерв’ю він не міг сказати нічого нового; хіба що від мене це приховували. Переважно я пам’ятаю постійний сум в його словах: «Я безкінечно довго йду стежкою від межі до базового табору. Це дуже довго, і я знаю, що зворотній шлях буде ще довшим. Зі мною нікого немає. Я зовсім один. Дерева насправді не дерева, птахи — не птахи, і я — не я, а щось, що йде безкінечно довго».

Це єдине, що я дізналась про нього після його повернення. Глибока і безкінечна самотність, ніби йому зробили подарунок, з яким він не знав, що робити. Подарунок, який був для нього отрутою і, зрештою, вбив його. Але чи вбив би він мене? Це питання засіло в мені відтоді, як я дивилась в його очі в останні хвилини, намагаючись прочитати його думки, але так і не прочитала.

Моя робота в стерильній лабораторії ставала дедалі одноманітнішою, і я все думала, що так нічого і не дізнаюсь про Нуль-зону, поки не потраплю туди. Ніхто не міг мені про неї розповісти, і ніщо не могло замінити цього знання. Тож за кілька місяців після смерті мого чоловіка я записалася добровольцем в експедицію до Нуль-зони. Ніколи раніше дружина члена одної експедиції не брала участі у наступній. Я думаю, мене взяли почасти для того, щоб подивитися, чи вплине на щось цей зв’язок. Я думаю, мене прийняли заради експерименту. Але знову ж таки, може вони від самого початку розраховували, що я запишусь.

До ранку дощ припинився і небо стало пронизливо-синім, майже зовсім без хмар. Лише соснові гілки, розкидані поверх нашого намету, брудні калюжі та повалені дерева на дорозі вказували на бурю минулої ночі. Сяйво, яке вдерлося в мої органи чуття, ширилось у мене в грудях, і я ніяк інакше не можу це пояснити. Всередині мене було сяйво — якийсь рій енергії, якесь очікування; те, що протистояло моєму безсонню. Чи було це частиною змін? Навіть якщо так, це не мало значення — я не могла боротися з тим, що відбувалося всередині мене.

Крім того, я розривалася між вибором: маяк чи вежа. Якась частина сяйва в мені хотіла негайно повернутись до темряви, але логіка, чи її відсутність, підказувала ніколи цього не робити. Кинутись назад у вежу, бездумно і без плану — це був би акт віри, схиблене рішення чи необачність. Нічого іншого за цим немає. Але тепер я знала, що минулої ночі хтось був у маяку. Якщо психолог шукала там прихисток і я зможу відстежити її, це дасть мені нове осяяння для подальших досліджень вежі. Це все здавалось мені дуже важливим — важливішим, ніж минулої ночі, адже кількість незвіданого зросла в десятки разів. Тож до моменту розмови з топографом я прийняла рішення на користь маяка.

Ранок приніс відчуття і запах свіжості нового початку, якого насправді не передбачалося. Топограф не хотіла повертатись у вежу, але й маяк їй теж був нецікавий.

— А ти не хочеш з’ясувати, чи там психолог?

Топограф подивилась на мене, ніби я несповна розуму.

— Місце на підвищенні з гарним оглядом навсібіч й ідеальною позицією для обстрілу? Місце, де, як нам сказали, залишилася зброя для експедицій? Я краще випробую долю тут. Якби ти була розумніша, зробила б те саме. Все, що ти можеш «з’ясувати» — що тобі не подобається стріляний отвір у голові. Крім того, вона може бути і в іншому місці.

Її впертість просто вбивала мене. Розділятись я не хотіла із суто практичних міркувань — хоча нам і справді казали, що попередні експедиції залишили зброю на маяку, я була впевнена, що залишившись без мене, топограф просто повернеться додому.

— Або маяк, або вежа, — сказала я, уникаючи гострих питань, — і краще нам знайти психолога перед поверненням у