Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

— Все минає, і це мине. Ти повинна бути сильною! — віддаляється трішки, дивлячись в очі з тривогою і турботою.

Марина працює у нас майже чотири роки, і ми дуже добре ладнаємо. Жінка колись працювала вчителем математики, а після виходу на пенсію почала підробляти нянею. Прожити на державному забезпеченні дуже важко, а у неї четверо дітей і семеро онуків, всім хочеться допомогти.

— Марино, завтра не приходь. Я буду вдома! У тебе позапланова відпустку за кошт фірми! — вимовляю, немов бездушний робот. Більше не дивлюся на жінку, мені соромно, що вона мене бачила в такому стані. Але отямитися і вдати, що нічого не відбувається, не можу. Я занадто спустошена, навіть для мене це занадто!

Не відчуваючи під собою землі, прямую на кухню. Кожен крок — немов рух по хиткому мосту. Дуже страшно йти, адже хто знає, що чекає мене попереду?! Падаю на стілець і розумію, що у мене всередині все померло, ті маленькі крихти спогадів, які я так старанно зберігала в пам'яті — стерлися. І тепер чітко розумію, що у мене в житті немає нікого, дорожче сина. Я повинна, ні, я просто зобов'язана, бути сильною і боротися!

Вхідні двері зачиняються. Марина пішла. Тепер йду і я! Чим швидше покінчу з цим, тим краще! Проводжу тильною стороною долоні по щоці, витираючи сльози, встаю на ноги й прямую до сина у кімнату, а мені здається, що йду на розстріл. Серце починає стискатися всередині й кровоточити з ще більшою силою. Не хочу брехати моєму ангелу, але вибору в мене немає!

Штовхаю легенько двері, кілька миттєвостей дивлюся, як мій синочок щось майструє. Напевно, для мене, він завжди так робить для підняття настрою.

— Тук-тук, можна? — стукаю у двері. Малюк відривається від заняття, підскакує і біжить до ліжка.

— Так, матусю, я тебе чекаю! — сідає на ліжко, щиро дивиться в очі. Від цього стає ще важче. Не знаю, з чого розпочати розмову.

Присідаю біля Тимура. Беру в руки його маленькі ручки і погладжую кожен пальчик. Я не зможу брехати, дивлячись йому в очі.

— Багато років тому ми з твоїм татом дуже кохали одне одного… — у горлі пересихає, і мені стає важко вимовляти слова. Не просто розказувати про людину, яка перетворила колись твоє життя на суцільні страждання. — А перед тим, як дізнатися, що ти повинен був народитися, ми з твоїм татом дуже сильно посварилися, я на нього накричала і зі злості вигнала! — продовжую гладити його ручки, ковтаючи сльози. Зараз я проходжу всі кола пекла! Моє материнське серце просто волає про те, щоб не робити цього, але, на жаль, у мене немає вибору. Я не можу розповісти всієї правди.

— Матусю, — перериває тривалу паузу Тимур, — якщо не хочеш говорити, не треба, я зрозумію! — заспокоює мене син.

—Ні, ні, я продовжу. Так ось, коли я дізналася… — навіть не знаю, як це сказати. У грудях пече вогнем. — Що у нас буде такий чудовий хлопчик, то не захотіла розповісти твоєму татові про це. Я була дуже зла і не могла йому пробачити! — підіймаю очі на сина. Він дивиться на мене, а по щоках вже котяться великі сльозинки. Мовчить і чекає продовження.

— І що було далі? — питає тремтячим голосом.

— А кілька днів тому я його зустріла і вирішила сказати, що у нього є такий чудовий син. І він сказав, що дуже хоче з тобою познайомитися! — малюк висмикує руку з моєї й схоплюється на ноги. В очах багато болю і здивування. Не витримавши його дорослого погляду, опускаю очі.

— Мамо, мені потрібно побути на самоті! — вимовляє ледь чутно. Киваю головою і підводжуся.

— Пробач, це все моя провина, не гнівайся на батька! — виштовхую з себе останню фразу.

— Мені треба подумати! — вимовляє не своїм голосом син. Підходить до дверей, відчиняючи їх для мене. Виходжу за двері та обертаюся, але син зачиняє їх у мене перед носом. А ти що хотіла, Єво?! І так він цілком непогано відреагував.

Кілька хвилин стою, дивлячись на зачинені двері. Роблю крок убік і притуляюся спиною до стіни. Ще через кілька хвилин чую, як плаче моя дитина. Прикушую долоню, щоб не кричати, і сповзаю по стіні на підлогу, проклинаючи себе і всіх, хто змушує мого сина страждати!