Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

-3.1-

Всю ніч я не не можу зімкнути очей. Кожні пів години виходжу в коридор і як мишка стою під дверима кімнати мого синочка, прислуховуючись. Молю Бога, щоб Тимур не зненавидів мене. Може ображатися, навіть не розмовляти, але тільки не ненавидіти. Я його розумію, адже в шість років дізнатися, що твоя мама приховала від тата дитину — це удар. Але краще так, ніж правда. 

Він занадто малий, я не можу розкрити йому справжню історію його появи на світ. Навіть коли він виросте, я навряд чи наважуся на зізнання! Я не зможу після цього дивитися Тимуру в очі, він буде мене шкодувати, а найстрашніше те, що він може подумати, ніби в душі я його ненавиджу. Навіть моя прикрашена історія може негативно позначитися на ньому. Хто знає, як маленька дитина може відреагувати на ситуацію, дитяча психіка — дуже тендітна штука. І я, як мати, вважаю своїм обов'язком захистити Тимура від потрясінь.

Близько четвертої години ночі я не витримую і заходжу у кімнату до сина. Він мирно спить у своєму ліжечку, обійнявшись із клаптиком паперу. Дуже повільно витягую з-під руки Тимура листочок і ховаю собі в кишеню халату. Майже невідчутно цілую волосся, жадібно втягуючи в легені запах мого сонечка, поправляю ковдру і вимикаю нічник. Ледве, крок за кроком, прямую до дверей, стою кілька секунд на порозі й обережно причиняю їх за собою.

Плентаюсь на кухню, немов бездушна лялька. Те, що я зараз відчуваю, навіть не знаю, як описати. Порожнеча… Чорна яма, в яку дивлюся і не бачу дна. Прірва, з якої неможливо вибратися, поки що… Сподіваюся, з часом усе стане на свої місця! Але, знаючи характер мого сина, можу сказати одне: буде дуже важко повернути його довіру. Він упертий, як я, чи як його тато — не знаю. 

Розумію тільки одне: мені потрібно багато працювати над собою і своїм гнівом, як-не-як, нам доведеться проводити час разом із Яромиром, а при синові я не буду показувати свої справжні почуття до його батька.

Весь час думаю і не можу зрозуміти, як так вийшло. Чому Артем мене продав? І чому Яромир заплатив стільки грошей? Він із багатої сім'ї, міг купити будь-яку модель чи актрису і трахати її скільки влізе. Чи це Артем все вигадав? Тоді він шукав спонсора для відкриттбізнесу… Мій розум не розуміє, звивини закипають, але відповіді знайти не можуть. Я обов'язково дізнаюся правду, настане час — і я змушу Яромира все розповісти! Колишнього немає сенсу питати, він однаково збреше, я у цьому впевнена!

Відкриваю жалюзі й дивлюся на нічне місто. Перебираю в голові сотні варіантів зустрічі Тимура з батьком. Сподіваюся, Бичара не завжди такий похмурий, бо ще налякає дитину. Треба буде йому сказати, пояснити, як поводитися з дитиною. Не знаю, як я зможу пережити все це! У мене просто опускаються руки! Мені дуже потрібна порада мудрої людини! І як би не хотілося її турбувати, але настав час зателефонувати до Анни, більше нікому я не можу довіритися.

Не кваплячись, прямую до спальні. Телефону-то у мене немає, отже, буду телефонувати через Skype. Не знаю, котра година там в Анюти, та й мені байдуже, якщо чесно. Мені треба висповідати душу, інакше вибухну і згорю до тла.

Беру ноут і запускаю програму одним дотиком до кнопки. Швидко набираю Аню і нетерпляче стукаю пальцями по підвіконню, на який присіла.

— Привіт, Єво, ти чому не спиш? Що знову сталося? — Аня приймає виклик, засипаючи мене питаннями. На задньому плані видно блакитне, чисте, як небо в безхмарну погоду, море. Мені б туди, нерви підлікувати, а найголовніше — подумати. Шкода, що час не можна зупинити.

— Аню, у мене проблеми! — починаю я, не привітавшись. Розповідаю і ллю сльози, сподіваючись, що весь біль і образа вийде з мене разом із солоною водою. Виливаю душу, як на сповіді, описуючи всю свою муку і ненависть, а також страх втратити сина, його любов і довіру.

Аня слухає мене, не видавши ні звуку, тільки за поглядом жінки зрозуміло, як вона співпереживає мені. Я знаю, що ці почуття щирі і вона дійсно хвилюється за нас із Тимуром!

— Єво, я навіть не знаю, що сказати, справді! Але, думаю, ти правильно зробила, сповістивши Тимуру новину про батька в такій формі, — нарешті після пів години мого монологу відповідає Аня.

— Так, але як поводитись далі — я не знаю! Я як бачу цього Бика, у мені прокидається бажання порізати його на маленькі шматочки. Не знаю, Аню, я просто не знаю, що робити! Розум розуміє, що треба змиритися і прийняти все, як доведений факт, але серце дуже болить і не чує розуму! — відповідаю так, як відчуваю.

— Послухай, Шоголи — люди серйозні, проти них ми не зможемо піти. Навіть якщо я залучу всі свої зв'язки. Моя тобі порада, придивися до чоловіка, можливо, він не такий вже й нестерпний. Зрозумій, ти не можеш із ним воювати, інакше цей бій буде тривати вічно, а у вас спільний син! Втихомир свій гнів і пливи за течією. Я не кажу, що слід давати витирати об себе ноги, але і не перебільшуй! — повчає Анна. Відвертаюся від світлого екрана, щоб вона не бачила іронії в моїх очах. Я знаю, що треба робити, питання в іншому — чи зможу я?! Чи не зламає мене ця ситуація і не втрачу я себе, як особистість і як матір?! — Дякую, Аню, що вислухала! Вибач, що потурбувала! Як ти там? Коли додому? — вичавлюю з себе усмішку, щоб заспокоїти подругу. Переводжу погляд до вікна — вже світанок.

— Люба моя, я зараз не можу прилетіти. Але як випаде нагода, то одразу до тебе. Домовилися? Ти телефонуй у будь-який час і тримай мене в курсі. І ще, — робить паузу, голосно зітхаючи, — постарайся відпустити образу! Зітри все і почни з чистого аркуша! Так буде краще! Ти легше переживеш це випробування! Пам'ятай завжди, що я є у тебе і, не замислюючись, прийму твой бік, яким би шляхом ти не вибрала піти! — шепоче Аня. — Після грози завжди світить сонце, але потрібен час і терпіння!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍