Анна Чмутова - Свої, Анна Чмутова

Глава 7. Декарбонізація та дедукція

 

Ресторан, вибраний Макаром, виявився непоганим. Жива музика, невимушений дизайн. І, дякувати, що сьогодні Соломія хоч і бачила охоронця Гмирі мигцем, але їм виявився не Давид. Не зрозуміло, який у нього графік. Але все це — на краще. Принаймні Солі так хочеться думати. Розмова з Макаром йде в’яло. Більше дівчина відчуває тягу чоловіка до його роботи. Ось про що він може говорити, здається, постійно. Схоже, що на вечірці був виняток з правила. Можливо, Соломії доведеться споювати вином Макара кожен раз, коли вона захоче поговорити не про його проєкти.

І, можна подумати, що такий розклад їй на руку. Можна долізти до суті справи та знайти щось по-справжньому цікаве. А Гмиря все розповідає, як їм вдалось провести цифровізацію всього виробництва, а нові технології декарбонізації виявилися справжнім скарбом. Перед собою Соля скарб не бачила, бо до біса нічого не розуміла в словах чоловіка.

— Для мене все це — такий темний ліс. Здається, що єдине, що я про вашу галузь знаю, тільки те, що ви отримали державну підтримку рік тому, — промацує ґрунт.

— Так, це непогана інвестиція. А ти звідки знаєш?

— Писала статтю на цю тему, — дійсно таке було. Тоді Соля перевіряла роботу одного зі стажерів.

— Оу, а чим зараз займаєшся?

Питання з зірочкою. Хочу твого батька вивести на чисту воду.

— Та нічим особливим. Переважно беру інтерв’ю. У нас зараз є проєкт про блогерів, які підтримують і просувають прожіночі теми. Ось ми з ними обговорюємо це та просуваємо в суспільство. Принаймні — намагаємося.

— Тобі це подобається?

— Так. Стала б я займатися всім цим, якби мені воно не подобалось?

— Думаю, що ні. Ти не схожа на людину, що підлаштовується під волю інших?

— А як виглядають люди, які підлаштовуються? — Соля зацікавлено відкидається на стільці. — Точніше, як ти зрозумів, що я до них не належу?

— Від тебе відчувається воля.

— Тобто ти думаєш, що я не буду танцювати під чужу дудку, наче кобра?

— Навряд чи.

— Цікаво. А ти що ж? Мені здається, що працюєш на улюбленій роботі. А чи так це?

— Ну як тобі сказати. Галузь мені подобається. А от зараз посада — не дуже. Я розумію, що я гарно пораюсь із логістикою, але ж хотів би більше відповідати за технологічні процеси. Наприклад, впровадити тривимірний принтер для створення металу. Це дорого, складно — але воно того варто.

Макар не зупиняється ані на мить у своїх розповідях. Соля позапланово отримує лекцію стосовно того, як українська компанія могла б вийти на світовий ринок. Та й узагалі це був би неймовірний крок до прогресу. І ще багато дрібниць, які Соломія ледь встигає фіксувати у своїй пам’яті. Мозок у неї не гумовий, а всі ці технічні й економічні поняття там зазвичай тримаються буквально на соплях. Тільки-но туди потрапить нова інформація, як ця зітреться. Треба було на побаченні вмикати диктофон. Але це взагалі здається маячнею.

Соломія не робить ані жодного висновку поки. Її вистачає тільки на те, щоб намагатися щось запам’ятати. Зазвичай відповіді на поверхні — варто тільки уважно слухати. Макар замовкає нарешті, коли їм приносять м’ясо. Тоді вони переходять на теми, у яких Солі відведена роль більша, ніж у собачки на торпеді маршрутчика — вона тут може не тільки кивати головою.

Обговорюють вони вже італійську кухню, переходять на японську культуру й розмовляють про особливості аніме. Дякувати Всесвіту, Макар може говорити про щось, окрім своєї роботи. Звісно, така відданість підприємству й бажання не затикати рота на цю тему — тільки на руку Соломії. Але її мозок просто вибухне, якщо вона запам’ятає ще хоча б трішки даних.

Макар після вечері пропонує їй пройтися набережною. Соля не знає точно, чи йде за ними хтось з охорони Гмирі, але враження, що в її спині скоро з’явиться дірка. Літній вечір на заході сонця вже віддає прохолодою, особливо — поруч з водою. Дівчина пересмикує плечима від свіжості повітря, і чоловік відразу реагує — тягнеться до свого піджака.

— Ні-ні, — Соля не настільки замерзла, щоб кутатися в чужі речі. Подібні жести більше нагадують сюжет дешевого фільму. Принаймні в дитинстві Соломії, коли вона лише починала знайомство з кінематографом разом із бабусею, саме такі стрічки й були переважно на телевізорі. І в мозку ще тоді відклалося — чужі піджаки не беремо. Тільки якщо справа вже стосується смерті від обмороження.

— Які ти полюбляєш квіти?

— Я за живі квіти в більшості. І з них полюбляю кущові рози.

— Живі — це в горщиках чи що?

— На кшталт того.

— То щоб тебе здивувати, треба не тисячу й одну розу в букеті, а ділянку в селі?

Соля сміється. Нарешті з Макаром їй стає цікаво. Не тільки як з об’єктом, який їй доводиться вивчати через роботу. А як із чоловіком. Та і просто — людиною. Гмиря знову починає жартувати й розповідати їй про зорі. Обізнаний, трясця, на всій цій темі. А ще ненароком запитує в неї щось. Хоча й питання досить банальні, відповідає на них Соломія охоче. Музика — джаз. Фільми — документальні. Відпочинок — на морі. Усе за стандартом. У Макара з дзеркальними відповідями тугувато. Виявляється, що він майже весь час присвячує роботі. Так, іноді катається на борді й може погостити в родичів, у батьківському гнізді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍