Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

— Але керівництво ліги і клуб же робить усе, щоб травми траплялися хоча б контрольовано, — напівголосно дивується вона.

Тривожний видих, що злітає з її прочинених губ, обривається, коли я навмисно зачіпаю її обличчя своїм.

Я ледь відчутно натискаю підборіддям на м'якоть теплої щоки і злегка штовхаю цю дівчину.

Рита тут же завмирає і контролює кожну реакцію, взагалі перестаючи дихати, а я...

... а я хочу руку підняти і по її горлу пальцями заковзати, щоб відчути її дихання хоч шкірою.

Але руку я не піднімаю, а легенько штовхаю Риту ще далі. І ще далі, прихоплюючи м’яке стегно долонею лише на мить, щоб різко притиснути її до стіни.

Рита піднімає свої зворушливі й вдумливі очі на мене, а я впираюся рукою в стіну просто біля темноволосої голови. Якщо поворухну пальцями — то торкнуся її шовковистого волосся.

У мене зовсім дах поїхав — адже позаду чути уривки розмов гравців, — і ще сьогодні вранці я посперечався б на свою кар'єру, що не зроблю подібного просто в коридорі після зборів, де нас може побачити будь-хто.

Але це було вранці.

Тоді, коли я не дивився в обличчя цій заразі-гордячці.

— Я кажу правду, — приглушено відповідаю я. — Можеш не вірити. Можеш Салазарову побігти розповісти, але я не брешу. Але Салазаров напевно вже в курсі, і йому це на руку. Грати треба до крові, тільки мовчати про це. Тут усе так. На папері одне, на словах — інше, а за фактом — протилежне. Буде місиво. Колективне.

— Де тут? — ледь чутно перепитує Рита і нарешті повноцінно видихає.

М'язи в руці зводить спазмом, але не тому, що я впираюся в кам'яну стіну.

— У спорті. У великому спорті, — додаю і самому стає смішно. "У великому спорті". Це там, де немає ніякого життя, окрім спорту і трохи реклами.

Одна з ламп на стелі блимає, а потім узагалі вимикається. Ми стоїмо не в найдальшій частині коридору, але далі — лише глухий кут, тож ніхто на нас ще не натрапив. Стіни тут ніби не шпаклювали, але чомусь будь-який звук здається м'яким, ніби їх обшили тканиною.

Рита розглядає мене уважно, і я всього лише хочу доторкнутися до неї губами. Де-небудь.

Навіть якщо до одягу. Усього лише.

Усього лише отримаю чергового ляпаса, і раз така справа, — може ще раз звільнити стояк зі штанів? Рита Шаповалова — така сувора на вигляд, може вона мене тоді не по обличчю шльопне, а по члену.

Обіцяю, я стоятиму струнко, і подам до суду, тільки якщо вона зупиниться після п'ятого ляпаса.

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — помітно ковтаючи, вимовляє Рита й опускає очі. — Щодо спорту. Тільки я не розумію: навіщо це вам? Для... шоу? Видовищність?

— Рито, — виривається в мене ламаним і вимогливим голосом.

І я, як школяр, не можу толком пояснити і не можу вголос сказати, що хочу знову дивитися в її очі.

Але вона розуміє мене.

Забарившись на мить, Рита знову зустрічається зі мною поглядом, трохи переляканим і невпевненим, і мене від цього наче хитає.

Ми ніби розмовляємо про щось зовсім інше.

Насправді начхати про що розмовляємо. Я напевно і не згадаю потім, що казав.

Головне — це продовжувати.

— Не шоу і не видовище. Ми хочемо виграти. "Барси" хочуть виграти. І ніхто з нас не повірить на слово обіцянкам одне одного. Ніхто не стане зменшувати жесть, тому що це означає "підставитися". Що ти тут робиш, що? Ти нічого не розумієш. Це складний спорт. Тобі потрібно зіскочити, поки не пізно. Інакше я зроблю це за тебе.

— Ти мені погрожуєш? — підтискає Рита губи і її очі розсерджено блищать. Я все-таки торкаюся пальцями до її м'яких пасом.

— Якщо це працює, тоді так, погрожую.

— Це не працює, — відрізає вона. — І я не маю наміру втручатися до такої міри.

— Як зробити так, щоб спрацювало? — ледь чутно запитую я. — Ти ось голого гравця побачила і...

— Ти — не перший гравець, якого я побачила голим, — пирхає Рита і відвертається. — І навіть не другий.

Я залишаюся спокійно стояти, тільки тому що вона явно не насолоджується сказаним. Інакше я б...

Кого саме з них вона бачила?

І я завтра ж на тренуванні накажу їм поводитися належним чином.

І п'ятдесят віджимань за згадку її імені.

І п'ять кіл навколо центру, якщо дізнаюся, що хтось стягнув навіть майку в її кабінеті. П'ять кіл у мороз і без куртки. Хто захворіє — то це не мої проблеми.

— Але ж ти... ти ж не будеш ризикувати? Не братимеш участі в бійках? — раптово запитує вона. — Ти ж капітан, — поспішно додає Рита.

— Побачиш, — киваю я, а потім рухаюся ближче до її обличчя, а вона відвертається в цей же момент.

— Ти, напевно, розводиш мене. Обманюєш, — глузливо роздумує вона і раптово озирається, а в русі її рук відчувається легка паніка.

— Я сказав, вір мені. Я не брешу, Рито.

Рита відсувається вбік і я більше не нависаю над її обличчям.

Вона поправляє волосся, наче з ним щось могло статися за цей час, а я залишаюся стояти як ідіот на тому самому місці.

— Це зовсім не те, що всі кажуть. Господи, ви всі божевільні. Я-я... рада, що сьогодні матч обійшовся без травм. — Вона бере себе в руки зовні помітним зусиллям. — Я піду. Іду… додому.

Але я не збирався йти так швидко. Тільки тепер не знаю, що ще сказати.

— Я не прийду на огляд завтра, — кидаю їй у спину.

— Що?! — обурюється медсестра, обертаючись.

І ось це вона. Рита Шаповалова, не така вже й незворушна дівчинонька.

Ми, тупі хокеїсти, хоч на дещо здатні. Хоч викликати в неї живу емоцію.

— Формальне лайно. Пиши, що хочеш у ту карту. Фіксуй, що хочеш. Можеш поскаржитися на мене. Як думаєш, я здоровий?

— Ні, ти... ти нездоровий точно! — навіть гнівно рухає вона руками, мабуть, відчуваючи безсилля.

— Так, — із задоволенням тягну я. — Я — нездоровий. Але я виграю плей-оф, а все інше неважливо. Без твоїх реабілітацій, або з твоїми реабілітаціями, "Скалозуби" принесуть додому перемогу. Вловлюєш, до чого я схиляю?