Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

Беру Сашка під руку, йдемо вглиб зали. Займаємо вільні місця за столом. Всі друзі як один дивляться на нас, не приховуючи подиву.

– Симпатичний, – шепоче Світлана, киваючи на Санька.

– Ага, мені теж подобається.

– Нехай все вийде. Я триматиму за вас кулачки, – підморгує Світлана, а я кажу їй у відповідь, що так далеко я поки не загадую. Ми з Сашком просто пробуємо.

Стукаючи ножем по келиху, Олесь привертає увагу. Пропонує випити за здоров'я.

Євген першим каже тост. Все за стандартом і стисло.

Випивши перший келих шампанського, відчуваю, як мене трохи відпускає ситуація. Накладаю на тарілку салат, піклуюсь за Сашком. Легко штовхаю його вбік ліктем, мовляв, розслабся, тут усі свої.

Зав'язується розмова. Чоловіки бурхливо обговорюють свої типові теми: тачки, рибалки, куди варто вкласти гроші. Сашко підключається. А я приєднуюсь до дівчат.

– Потоцьких щось не видно, – зауважує Віка, звертається до мене: – У них щось трапилося?

– Та я звідки знаю? – знизую плечима.

– Ви ж з Людою дружите з самого дитинства. Я думала, що у вас не має одна від одної секретів. Такі близькі завжди.

– Віко, я справді не знаю. Останнім часом ми з Людою не дуже часто спілкуємось.

– Знаєш, мені здається, у них все йде до розлучення, – продовжує Віка і до неї підключається Світлана, мовляв, так, вона теж це помітила. Виявляється, ту сварку на дачі, коли п'яна Людка лаяла Данила, чули всі друзі.

Мені ніяково від цих розмов. Подумки уносить в тій вечір, де я і Данило в одному басейні. Цікаво, нас хтось тоді бачив?

Від спогадів щоки спалахують рум'янцем.

Одним махом випиваю келих холодного шампанського. Наказую собі не думати про Данила, не згадувати поцілунок на покинутому стадіоні. Хоча як не згадувати, коли він мені постійно сниться?

– Дівчата, перейдімо на іншу тему? – пропонує Аня, помітивши моє сум'яття.

Вдячно посміхаюся Ані. Ну, хоч хтось здогадався, що мені неприємно. Всі ж добре пам'ятають історію нашого любовного трикутника. І нехай історія десятирічної давності, але все-таки можна ж спеціально не наступати на хворий мозоль?

Начебто все проходить нормально. Ніхто більше не говорить про Потоцьких. Я навіть встигаю трохи сп'яніти, випивши на порожній шлунок кілька келихів.

Данило приходить у ресторан у розпалі вечора. Його я відчуваю відразу. Тремтіння дрібними намистинками розсипається по тілу. Волоски на шкірі встають дибки.

Повільно обертаюсь. Дивлюсь через плече. Ковтаю грудку, що підкочує до горла.

Данило сьогодні у строгих штанах та світлій сорочці з недбало закоченими до ліктів рукавами. Видно, що приїхав одразу після роботи.

Знайшовши поглядом Олеся, Потоцький широким кроком йде до столу.

Я напружуюсь. Утискаюсь у спинку стільця. Боюся зустрітись з ним поглядом.

Вдавши, що дуже зайнята розгляданням стейка на тарілці, намагаюся контролювати реакцію свого тіла. Марно. М'язи напружені. Хвилювання посилюється з кожною секундою.

– Я покурити, – кажу Світлані, хапаю сумочку і швидко йду на вихід.

Відчуваю на спині погляд. Не обертаюся, бо не хочу знати, хто так старанно пропалює дірки в мене поміж лопаток. Якщо Сашко, то все нормально. Інші нічого не зрозуміють, а на Данила мені якось пофіг, так.

Виходжу на літню терасу. Руками впираюсь у дерев'яні поручні. І глибоко дихаю, ніби за мною гнався вовк.

Посміхаючись своїм думкам. Ні, Насте. Не ніби. Ти й справді біжиш, тільки не від вигаданого вовка, а від спокуси знову опинитися в полоні своїх почуттів. Собі можна не брехати?

Дістаю із сумки айкос, вставляю стик. Чекаю, коли нагріється тютюн та прилад завібрує. Затягуюсь. З першим випущеним у повітря кільцем диму мене починає відпускати.

Данило прийшов у ресторан без Люди. Але ж це нічого не означає, адже так? Навіть якщо вони розлучаються, то мені має бути байдуже. Але мені, блядь, не байдуже! Мене трясе усю від думки, що всі ці роки я подобалася Данилові та одружився він з Людкою вимушено. Десять років їхнього шлюбу можна просто злити в унітаз. Дітей спільних нема. Розлучаться дуже швидко.

Чому я про це думаю? Вийшла ж на терасу покурити та заспокоїтися. Але не спокійно мені.

За спиною чужі кроки. Я напружуюсь. Серце як шалене стукає в грудях. Пофіг хто прийшов, я зараз докурю і піду геть.

Кроки замовкають. Але я вже по запаху знаю, хто стоїть за спиною.

Виймаю з айкоса використаний стик, не дивлячись кидаю його в сумку.

Глибокий вдих. Підборіддя вище, посмішка ширша. Пофігна тебе, Потоцький. Я просто зараз пройду повз.

Обертаюся. На нього майже не дивлюся. Іду повз. Але на зап'ясті стискаються пальці, шкіру жалить як кропивою.

– Стояти, – його рик.

– Відпусти, – з писком видавлюю я.

Тягне до себе. Втискаюсь у його груди.

– Не набридло від мене бігати? – Його дихання лоскоче шкіру.

– Я ні від кого не бігаю. Тобі здалося.

Посміхнувшись, обхоплює двома пальцями моє підборіддя:

– На мене дивись. В очі, Насте.

Ковтаю. Подумки лаю себе за боягузтво.

– Що ти хочеш? – дивлюся в очі, вони затягують як у вир. І чому вони такі гарні?

– Тебе. Всю.

Ковтаю істеричний смішок.

Руками впираюсь у його груди. Спроба вирватися провалюється на перших секундах. Скеля, а не чоловік. Хрін зсувається з місця.

Кулаком легенько по його плечу.

– Відпусти.

– Тобі зі мною сподобається, – жовна на його вилицях ходять ходуном.

Ще раз кулаком по плечу, але вже сильніше.

– Пусти, інакше я кричатиму.

– Піді мною кричи скільки схочеш.

– Що? Ти дурень? – закочую очі.

– Насте, я ж сказав, що розлучаюся.

– І що? Мені ніби пофіг. Ось тут, – прикладаю долоню до своїх грудей, – нічого не одзивається.

– Не пізди.

– Не лайся матом. Мені це не подобається.

Шумне зітхання. Його губи стиснуті. Дивиться на мене пронизливо. Роздягає очима. Поглядом ковзає по шиї та повзе вниз до вирізу на сукні.