Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

Марта з Флорою перезирнулись.

– Ти права, Еллі, алеж бібліотек ніхто не забороняв. – відповіла Марта.

– Звичайно, там нема підручників, або щось на кшталт такого, проте, дуже багато книг з історії магії, про магічних істот, будь-хто може ознайомитись. Я читала ці книжки просто з цікавості. – проговорила Флора.

– І я теж! – посміхнулася Марта.

Уітмор знов з'явився лише коли дівчата поснули.

– Гей, Ельвіро, ти спиш? В мене не так багато часу, пішли на двір, не будемо тут шуміти.

Ми вийшли до саду. У темному небі висів яскравий півмісяць, де-не-де виблискували зорі.

– Слухай мене, щоб перенести нас до твого дому, мені потрібно, щоб ти дуже добре його уявила. Чи є там така кімната, або ж сад, будь-що, що ти пам’ятаєш детально?

Я трохи замислилась. Краще за все я пам'ятала кабінет батька, провела там якийсь час, коли дядько Роберт забирав звідти якісь папери.

– Так, думаю є.

– Добре, закрий очі, і спробуй уявити цей кабінет, які там стіни, меблі, геть усе, виходить?

– Начебто.

– А я кого кольору килим?

– Ммм, здається синього.

– Ельвіро, пригадай точно, кожну деталь.

– Так темно-синій!

– Що ж, тепер, візьми мене на руки. Ти повинна дуже сильно захотіти, щоб я побачив те саме, що і ти? Зрозуміла?

Я відкрила очі.

– Ти хочеш, щоб я з тобою подумки говорила?

– Ні, не зовсім, просто постарайся зробити, як я кажу.

Я взяла Феррікона на руки, заплющила очі, уявляючи кабінет, і далі нічого.

– Слухай, а як мені с тобою поділитись? Я не розумію.

– Уяви, що я – це ти, а ти – це я і ми бачимо одне і те саме.

– Добре.

Я спробувала ще раз, уявила, що дивлюся на кабінет очима Уітмора. Це було дивно. Спершу, нічого не відчула, а ось потім я наче зменшилася, всі звуки стали голосніші, запахи більш насиченими.

– У тебе виходить! – заворушився у мене на руках Феррікон – Ще трошки!

І в цю мить я відчула, ніби мене затягує у воронку, голова закрутилася, ноги підкосилися і я впала на підлогу у темній кімнаті.

– Готово!

– Невже вийшло? – прошепотіла.

– Думаю так, нам не завадить світло. – махнув лапою й у повітрі спалахнув магічний ліхтарик – Ну, ми там де треба?

Я роззирнулася вихоплюючи знайомі предмети в нерівному світі ліхтарика.

– Так, ми в домі моїх батьків.

Він примружив очі та трохи помовчав.

– Що ж, тепер мені потрібно трохи твоєї крові.

– Це ще навіщо!?

– Та не бійся ти, я ж не вампір, просто кров найбільш надійний спосіб швидко дізнатись чи споріднена ти з цим містом. Я ж казав про серцевинний камінь, пам'ятаєш? Я відчуваю його в цьому замку, проте, не можу зрозуміти де він.

– Так але….

– Але що?

В голові мимоволі пролунав голос гувернерки:

– Запам'ятай, Ельвіро, давати свою кров будь-кому у магічному світі дуже і дуже небезпечно!

– А без крові ніяк? – з надією спитала я.

– Можна, але набагато довше. Нам доведеться повертатися сюди не один раз, якщо я буду визначати приналежність за магічними потоками, або ж спробую дістатися сплячих домашніх духів. Та я не впевнений, що вони прокинуться. Ну, то що?

– Давай, скільки тобі потрібно? – зітхнула.

– Пів літра!

– Щоооо?!

– Та жарт, палець давай.

Я піднесла до нього вказівний палець правої руки.

– Ні, ліву давай!

– І яке це має значення?

– Має, сторона серця.

Він простягнув лапу до мого пальця і швидко штрикнув мене довгим пазуром.

Краплина крові виступила на шкірі й змила у повітря.

Уітмор мовчки на неї дивився, трохи смикаючи носом. Пройшло кілька хвилин і вона почала тьмяно світитися, поступово стаючи все яскравішою.

Змінивши колір з червоного на темно синій, краплина підплила до грудей Феррікона, блимнула останній раз і пропала.

– Оце так!

– А ти думала! Магія домашнього духу! – гордо проговорив він – Все, тепер, все готово. Ще трохи почекай.

Він закрив очі і ліг на підлогу.

Я спостерігала за ним, але нічого не змінювалося.

П'ять хвилин, десять, навіть вухами не сіпав.

– Дивно, а ти впевнена, що твої батьки жили в цьому домі? – нарешті спитав.

– Так, це ж родовий замок.

– Я відчуваю певну спорідненість між тобою і цим домом, однак, не повну, якщо хочеш. Таке враження, що ти споріднена або тільки через батька, або через мати, хто власник?

– Батько. – відповіла я збентежено.

– От і маєш відповідь.

– Але, як таке може бути? Як може бути, що моя мати, зовсім не моя мати?

– Не знаю, Ельвіро, все, що знав – я сказав.

– А ти не міг спробувати відчути, чи є десь моя мати?

– На жаль, ні. Я домашній дух, а не маг, мені підвладна тільки особлива побутова магія.

– Послухай…

Проте, я не встигла більше нічого сказати, тому що Уітмор притиснув лапу мені до рота і я почула чиїсь кроки.

Ліхтарик згас. Ми сиділи в темряві, прислухаючись. Кроки ставали все ближчі.

Біля кабінету вони сповільнилися і почулись голоси.

– Ти там вже шукав?

– Де там?

– У кабінеті!

– Шукав, нічого не знайшов.

– Де ж цей сучий син подів координати, без них я ніяк не можу знайти правильне місце, чорт!

Голоси віддалялися і відповідь ми вже не почули.

– Тут хтось живе? – прошепотів  Уітмор.

– Ні, я не знаю, хто це був.

– Що ж, добре, що вони нас не знайшли. Треба повертатися. Якщо просидимо тут ще трохи, я не зможу нас повернути назад, принаймні, ще тижні три. Бери мене!

Я взяла його на руки.

– Тепер теж треба щось уявляти?

– Ні, там є книжка, я її відчуваю.

Мене знов сіпнуло і потягнуло униз, а наступної миті я вже стояла біля ліжка в кімнаті …Себастіана

– Ти що здурів?! – прошипіла.

На щастя самого господаря в кімнаті не було, та не встигла я зрадіти, як ми почули збудженні голоси в коридорі.