Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

кілька ярдів відділеного ще більшою кількістю жовтих завіс, ніби у високу золоту кімнату. Тут вона обернулася обличчям до дерева. 

— Це Святилище Ашет, — сказала вона. — Сюди можуть заходити тільки посвячені. Це і є твоя нагорода. Дивися. Ось вона я. 

Крістофер обернувся і відчув себе справді ошуканим. З одного боку дерево виявилося потворною статуєю жінки з чотирма руками. З іншого боку вона здавалася зробленою з чистого золота. Ясно, що Храм не вважав за потрібне позолочувати тильний бік дерев’яної статуї, як вони це зробили з лицьовим. Кожен видимий клаптик жінки сяяв жовтим, як масло, золотом, вона була обвішана золотими ланцюжками, сережками, браслетами на руках і ногах. Спідницю мала із золотої тканини, а в кожну з її чотирьох золотих долонь було вставлено по рубіну. Більш цінні камені сяяли в її високій короні. Святилище було побудоване так, що денне світло видовищно падало навкоси з даху, пишно виблискуючи в кожному коштовному камені, ховаючись за вуаллю густого диму, що підіймався із золотих курильниць біля велетенських золотих стоп золотої жінки. Ефект був безсумнівно язичницьким. 

Зачекавши хвильку на реакцію Крістофера, Богиня сказала: 

— Це Ашет. Вона — це я, і я — це вона, і це її Божественне Втілення. Я думала, ти захочеш зустрітися зі мною справжньою. 

Крістофер обернувся до Богині, маючи намір сказати: «Ні, це не ти, в тебе не чотири руки». Але Богиня стояла в димному жовтуватому повітрі із простягнутими в боки руками — точнісінько, як верхня пара рук статуї, — а рук справді мала чотири. Нижня пара була наче з туману, і Крістофер міг бачити крізь них жовту завісу, але на них були такі самі браслети, розміщені в тому ж порядку, що й на нижній парі рук статуї. І вони очевидно були такими ж справжніми, як Такрой до укріплення. Крістофер глянув вгору на гладеньке золоте обличчя статуї. Він подумав, що через цей пустий золотий погляд воно холодне і трохи жорстоке. 

— Вона виглядає не такою розумною, як ти, — сказав він. Це єдине з того, що йому вдалося придумати, щоб не бути грубіяном. 

— Вона набула свого Недоумкуватого виразу, — сказала Богиня. — Не обманюйся. Вона не хоче, щоб люди знали, наскільки розумною вона є насправді. Це дуже корисний вираз обличчя. Я до нього часто вдаюся на уроках, коли Матінка Праудфут чи Матінка Доусон занудно розбазікують. 

Це був зручний вираз обличчя, подумав Крістофер, набагато кращий за відсутній вигляд, якого він набував на уроках магії. 

— Як ти це робиш? — вкрай зацікавлено запитав він. 

До того, як Богиня змогла щось відповісти, за статуєю почулися кроки. Сильний, милозвучний, але різкий голос вигукнув: 

— Богине? Що ти робиш у святилищі о цій годині? 

Крістофер і Богиня запанікували кожен по своєму. Крістофер розвернувся, щоб пірнути під набір жовтих завіс, але почув, що й там ляскають сандалі, й у відчаї обернувся назад. Богиня прошепотіла: 

— Ох розтриклята Матінка Праудфут! Здається, вона знає, де я є, якимось чуттям! 

І вона безладно закружляла, намагаючись зняти браслет із плеча. 

За золотою статуєю вже було видно довгу босу стопу й більшу частину ноги під сукнею кольору іржі. Крістофер подумки вже поставив на собі хрест. Але Богиня, зрозумівши, що нізащо не стягне браслет вчасно, схопила його руку й притулила до усієї купи брязкітливих коштовностей на своїй руці. Як і раніше, все оповив туман, і Крістофер провалився наскрізь, просто в ліжко в спальні гуртожитку. Бабах! 

— Краще б ти цього не робив! — сказав Феннінг, підстрибуючи спросоння. — Ти можеш опанувати ці свої сни? 

— Так, — сказав Крістофер, стікаючи потом через свою смертельно небезпечну втечу. — Я планую ніколи більше не мати таких снів. 

Все одно це був безглуздий трюк — жива дівчинка, яка прикидається богинею, хоча та — лиш поточена хробаками дерев’яна статуя. Він не мав нічого проти Богині самої по собі. Він захоплювався її кмітливістю, і хотів би навчитися набувати Недоумкуватого виразу, і робити так, щоб книжки щезали. Але усе це було не варте такої небезпеки. 

Розділ восьмий 

Решту весняного семестру Крістофер регулярно ходив у Всюдинки з Такроєм, але не намагався піти в якусь самостійно. До цього часу Дядько Ральф, здавалося, провів увесь набір дослідів. Крістофер зустрічався з Такроєм у Низці Один, Три, П’ять, Сім і Дев’ять, а потім у Вісім, Шість, Чотири і Два, завжди у цьому порядку, але не завжди у тому ж місці чи поруч із тією ж долиною. 

У кожній Всюдинці люди чекали з купою пакунків, які, за вагою і відчуттями, щоразу містили різні речі. Пакунки Низки Один завжди були важкі й шишкуваті, а в Четвертій приносили гладенькі коробочки. В Низках Два і П’ять вони були глевкі й пахли рибою, що було закономірно, адже обидві ці Всюдинки мали так багато води. У Низці Вісім жінки завжди дихали часником і пакунки мали щоразу той же міцний дух. Крім цього, здавалося, закономірностей не було. 

Крістофер запізнався з більшістю людей, які передавали пакунки, він із ними жартував і сміявся, навантажуючи безкінну підводу. І поки досліди тривали, відьмаки Дядька Ральфа поступово вдосконалювали підводу. До кінця семестру вона їхала на власній потужності, і Такрой із Крістофером більше не мусили тягти її вгору долиною до Проміжку. 

Насправді досліди зробилися такими повсякденними, що майже не відрізнялися від школи. Працюючи, Крістофер думав про інше, так само, як на уроках магії, англійської й на богослужінні в школі. 

— Чому ми ніколи не ходимо до Низки Одинадцять? — якось запитав він Такроя, коли вони йшли вгору з однієї із долин Низки Один, доставляючи черговий шишкуватий вантаж, що ковзав на підводі. 

— Ніхто не ходить в Одинадцяту, — коротко сказав Такрой. 

Крістофер бачив, що він хоче змінити тему, і запитав чому. 

— Тому, — сказав Такрой, — що вони особливі, там живуть недружні люди, я гадаю, якщо можна назвати їх людьми. Ніхто не знає про них багато, бо вони збіса добре дбають, щоб їх ніхто не бачив. І це все, що я знаю, крім того, що Одинадцятий — це не Низка. Там лише один світ. 

Такрой відмовився говорити більше, і це дратувало, адже Крістофер мав стійке відчуття, що Такрой знає більше. Але того тижня Такрой був у поганому гуморі. Його пані літнього віку злягла із застудою, і Такрой перебивався строгою юною панною, що грала на флейті. 

— Десь у нашому світі, — сказав він, позіхаючи. — Десь існує юна панна, що грає на арфі й не заперечує, щоб я ставав прозорим, але на шляху між нами надто багато перепон. 

Певно через те, що Такрой казав такі речі, Крістофер мав дуже романтичне уявлення про нього, як він знемагає на тому горищі через перепони в коханні. 

— Чому ж Дядько Ральф не дозволить мені приїхати і зустрітися з тобою в Лондоні? — запитав він. 

— Я казав тобі стулити писка, Крістофере, — сказав Такрой і припинив подальшу розмову, вступивши у туман Проміжку із підводою, що клубочилася за ним. Романтичні таємниці Такроя муляли Крістоферові цілий семестр, особливо коли з випадково кинутого у спальні гуртожитку слова він второпав, що жоден із решти хлопців ніколи не зустрічав знайди. 

— Хотів би я таким бути, — сказав Онейр. — Тоді б я не мусив незабаром братися до бізнесу