Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

стежці біля купки Крістоферового одягу. Крістофер розглядав свої речі й не міг зрозуміти, як вони сюди потрапили. Такрой сидів, охопивши руками коліна, наче примирився з довгим очікуванням, і дуже здивувався, побачивши Крістофера. 

— Я не сподівався тебе побачити! — сказав він і усміхнувся, хоча виглядав утомленим. 

Крістофер почувався присоромлено й незручно. 

— Я гадав, ти мусиш неабияк розсердитися, — почав він. 

— Стули писка, — сказав Такрой. — Мені платять за те, що я входжу в транс, а тобі — ні. Для мене це тільки робота — хоча мушу сказати, що мені бракувало, щоб ти мене укріплював. 

Він витягнув ноги поперек стежки, і Крістофер розгледів каміння і траву крізь зелені бавовняні штани. Потім Такрой потягнувся і позіхнув. 

— Ти ж насправді не хотів продовжувати з цими дослідами, правда? — запитав він. — Ти зайнятий у школі, і це набагато веселіше, ніж лазити по долинах уночі, еге ж? 

Оскільки Такрой був таким люб’язним із ним, Крістофер почувався засоромленим як ніколи. Він забув, яким хорошим був Такрой. Тепер, коли він думав про це, зрозумів, що дуже сильно скучив за Такроєм. 

— Звісно, я хочу продовжувати, — сказав він. — Куди ми сьогодні йдемо? 

— Нікуди, — сказав Такрой. — Я й так уже майже вийшов із цього трансу. Це була тільки спроба зв’язатися з тобою. Але якщо ти справді хочеш продовжувати, твій дядько пошле підводу в Низку Шість наступного четверга — ти знаєш, місце, яке застрягло у Льодовиковому періоді. Ти хочеш продовжувати? Справді? — Такрой глянув на Крістофера очима, зімруженими в тривожні щілинки. — Ти ж не мусиш, ти знаєш. 

— Так, але я буду, — сказав Крістофер. — Побачимося наступного четверга. 

І він кинувся назад у ліжко, де, на його радість, із календарями, здається, нарешті щось почало відбуватися. 

Решта семестру проминула дуже швидко, від уроку до уроку, від казки до казки з «Тисяча й однієї ночі», від четверга до четверга. Пролізаючи крізь Проміжок, щоб зустріти Такроя першого четверга, Крістофер ще почувався досить наляканим, але ключову роль зіграла певність, що Такрой сам-один чекає його у П’ятій долині. Скоро він знову звик, і досліди тривали, як і доти. 

Хтось влаштував для Крістофера можливість лишитися на Різдвяні канікули з Дядьком Чарлі та Тіткою Еліс, батьками Кузинки Кароліни. Вони жили неподалік у сільській місцевості, також у графстві Суррей, у великому домі, а Кузинка Кароліна, попри те, що була на три роки молодша, та ще й дівчинка, виявилася веселою приятелькою. Крістофер із задоволенням вивчав всі ці штуки, які люди роблять у селі, такі як грати в сніжки з конюхами й Кароліною і намагатися всидіти на товстому поні дівчинки. Його дивувало, що ніхто не згадував Татуся. Дядько Чарльз був Татусевим братом. 

Крістофер виявив, що Татусь, напевно, збувся ласки усієї родини. Незважаючи на це, Тітка Еліс подбала, щоб він мав гарне Різдво, що було дуже мило з її боку. Найприємнішим різдвяним подарунком Крістофера був ще один золотий соверен у вітальному листі від Дядька Ральфа. Це означало, що він зможе купити ще книг для Богині. 

Щойно знову почалася школа, Крістофер пішов до книгарні, купив решту п’ять книг про Міллі і попросив загорнути їх у провощений папір, як і попередні. Це були наступні двадцять шість пенсів до вартості Трогмортена. З такою швидкістю, подумав він, він буде носити пакунки книг крізь Проміжок до кінця своїх днів. 

У Храмі, в тьмяній кімнаті, Богиня схилилася над «Зоряним часом Міллі». Коли Крістофер увійшов, вона підстрибнула і винувато запхала книжку під подушки. 

— Ох, це ти! — сказала вона. — Не підкрадайся так більше ніколи, бо я вмить стану Мертвою Ашет. Що трапилось останнього разу? Ти став привидом і провалився крізь підлогу. 

— Не уявляю як, — сказав Крістофер. — До того ж я з шумом гепнувся у власне ліжко. Я приніс тобі решту п’ять книг. 

— Чудо… — захоплено почала Богиня. А потім вона замовкла і розсудливо сказала: 

— Це дуже мило з твого боку, але я не впевнена, що Ашет хоче, щоб я їх мала, після всього, що трапилося, коли я намагалася віддати тобі браслет. 

— Ні, — сказав Крістофер. — Я гадаю, Ашет мусить знати, що Трогмортен вартий тисячі фунтів. Я можу принести тобі всю шкільну бібліотеку і навіть тоді ще не розрахуюся за нього. 

— О, — сказала Богиня. — Раз так… Як там Трогмортен, до речі? 

Оскільки Крістофер поняття не мав, він легковажно відповів: 

— Гасає околицями, збиткуючись із інших котів і обдряпуючи людей, — й змінив тему, перш ніж Богиня зрозуміє, що він тільки висловлює здогад. — То як, перші п’ять книг добре пішли? 

Кругле обличчя Богині запроменіло усмішкою, такою безмежною, що обличчя ледве могло її вмістити, тож вона аж розкинула руками. 

— Це найнеймовірніші книги у світі! Ніби я справді опиняюся у Ловудській школі. Щоразу ридаю, читаючи їх. 

«Онейр усе зробив як слід», — подумав Крістофер, споглядаючи, як Богиня розгортає новий пакунок, ойкаючи від задоволення і подзенькуючи браслетами. 

— О, Міллі стане старостою! — вигукнула вона, хапаючи «Староста Міллі». — А я все гадала й гадала, чи їй вдасться. Зрештою, вона зуміла здолати цю зануду Дельфінію. 

Вона ніжно погладила книжку, а потім ошелешила Крістофера запитанням: 

— Що сталося, коли ти узяв Трогмортена? Матінка Праудфут сказала мені, що Рука Ашет убила злодія. 

— Вони спробували, — невміло збрехав Крістофер, намагаючись говорити звичайним тоном. 

— Раз так… — сказала Богиня. — Ти виявив хоробрість, дотримавши обітниці, і заслуговуєш на винагороду. Ти б хотів винагороду — не обмін чи плату, а винагороду? 

— Якщо зможеш що-небудь придумати, — обережно сказав Крістофер. 

— Тоді ходи зі мною, — сказала Богиня. 

Вона поспішно схопилася — брень-дзень! Зібрала нові книги й ту, що читала, з-поміж подушок. Зібрала папір й мотузку. Тоді закинула всю купу в стіну. Усе це, усі шість книг і обгортка, перекрутилися в повітрі й зникли з очей, наче на невидиму коробку опустилася кришка. Тепер ніщо не свідчило про те, що вони були тут. І знову Крістофер був вражений. 

— Так Матінка Праудфут не дізнається, — пояснила Богиня, ведучи його в тінистий двір. — Вона мені дуже подобається, але вельми строга і всюди пхає свого носа. 

— А як ти знову дістанеш книги? — спитав Крістофер. 

— Я підманюю ту, яку хочу, — сказала Богиня, пробиваючись крізь дикий виноград під аркадою, — це побічний продукт того, щоб бути Живою Ашет. 

Вона провела його через сліпучий двір, серед котів, у аркаду, яку він надто добре запам’ятав. Нею він тікав із Трогмортеном, який горланив у корзині. У Крістофера з’явилася нервова й моторошна впевненість, що уявлення Богині про нагороду сильно відрізняються від його власних. 

— Хіба там не буде купи народу? — запитав він, тримаючись сильно позаду. 

— Ще не тепер. Вони годинами дають хропака в теплий сезон, — довірливо сказала Богиня. 

Крістофер неохоче прямував за нею повз низку темних проходів, не зовсім тим шляхом, яким він біг тоді, подумав він, хоча в цьому важко бути впевненим. Згодом вони вийшли у широку аркаду, завішану напівпрозорими жовтими завісами. За нею щедро сяяло денне світло. Богиня відслонила завісу й поманила Крістофера — дзень-брень. Перед ними виникло старе темне дерево, ще й поточене червами, що вже втратило більшість гілок. І щось задушливо пахло, схоже на церковний ладан, але набагато міцніше й сильніше. Богиня обійшла довкола дерева, спустилася пологими сходинками і ступила всередину простору, наповненого яскравим денним світлом, за