Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Сталося так стільки всього, відколи Крістофер був тут востаннє, що він побачив усе, ніби опинився тут уперше. Його очі намагалися вихопити зміст із безформного нагромадження скель — і не могли. Безформність пробуджувала в ньому якийсь безформний жах, який підсилювався від вітру, і туману, і дощу, що періщив у тумані. Цілковита порожнеча усе ж була жахливішою. Щойно Крістофер вирушив здиратися і зісковзувати в напрямку Низки Десять — де вітер завивав довкола, де скелі робилися вогкими і слизькими від крапель туману, — він подумав, що не помилився, коли в дитинстві вирішив, ніби це місце — частковий залишок тих часів, коли творилися всі Світи. Проміжок — саме таке місце. Тут не було нікого, щоб допомогти, якби він посковзнувся і зламав ногу. Враз пакунок книг вивів його з рівноваги, — він послизнувся, скотився на метрів шість по схилу, аж поки зміг зупинитися, — і його серце упало в п’яти. Якби він не знав, що лазив тут сотні разів, то вирішив би, що навіть спробувати — це божевілля. 

Було таким полегшенням піднятися у жарку долину і спуститися в місто із глиняними мурами. Старигани все ще заклинали змій за його стінами. Всередині була та сама бурхлива мішанка запахів, і кози, і люди під парасолями. І Крістофер зрозумів, що все ще боїться; крім іншого, він боявся, що тепер хтось вкаже на нього пальцем і закричить: «Це той злодій, що вкрав кота із Храму!». Він все ще відчував, як спис пробиває його груди. Він розсердився на себе. Це скидалося на те, ніби школа навчила його боятися. 

Коли Крістофер дістався вулички за стіною Храму — куди весь цей час викидали ріпу, — він був надто наляканий, щоб іти далі. Тож мусив присилувати себе запхатися всередину шпичастої стіни, порахувавши до ста і повторюючи собі, що він мусить зробити це. І коли він майже пройшов наскрізь, то знову зупинився, вглядаючись крізь дикий виноград у котів на осонні, здавалося, йому нізащо не пройти. Але коти на нього не зважали. Жоден не ворухнувся. Крістофер сказав собі, що було безглуздо здолати весь цей шлях, щоб просто постояти в стіні. Він вийшов із дикого винограду й навшпиньки рушив до зарослої аркади, пакунок книг сильно бухкав його на кожному кроці. 

Богиня сиділа на землі посеред тінистого двору, граючись із сім’єю котенят. Двоє з них були руді, дуже подібні до Трогмортена. Побачивши Крістофера, Богиня зірвалася на ноги, брязкаючи прикрас, а котенята розбіглися в різні боки. 

— Ти приніс книги! — здивувалася вона. — Я і не думала, що ти зробиш це. 

— Я завжди дотримуюся слова, — сказав Крістофер, трошки красуючись. 

Богиня дивилася, як він відчіплює пакунок від пояса, наче заледве могла в це повірити. Її руки ледь тремтіли, коли вона брала провощений пакунок, і затремтіли ще більше, коли опустилася на коліна, на кахлі, і почала розривати, потрошити і теребити, поки папір і мотузка нарешті звільнили пакунок. Котенята хапали мотузку й папір і виробляли різні акробатичні штуки, але Богиня не бачила нічого, крім книг. Вона вклякла і вбирала їх очима. 

— Оооо! Цілих п’ять! 

— Наче на Різдво, — зауважив Крістофер. 

— Що таке Різдво? — неуважно спитала Богиня. 

Її цілковито поглинула погладжування книжок. Коли вона цим натішилася, то почала відкривати кожну, зазирати всередину і поспіхом закривати, наче побаченого було забагато. 

— О, я згадала, — сказала вона. — Різдво — це таке свято Язичників, правда? 

— Навпаки, — сказав Крістофер. — Це ви — Язичники. 

— Ми — ні. Ашет — справжня, — сказала Богиня, насправді не слухаючи. — П’ять, — сказала вона, — цього вистачить на тиждень, якщо я навмисно читатиму повільно. З якої краще почати? 

— Я приніс тобі перші п’ять, — сказав Крістофер. — Почни з «Міллі йде до школи». 

— Ти маєш на увазі, що їх іще більше! — вигукнула Богиня. — Скільки ж? 

— Я не рахував — близько п’яти, — сказав Крістофер. 

— П’ять! Не хочеш ще одного кота? — запитала Богиня. 

— Ні, — твердо відповів Крістофер. — Одного Трогмортена цілком досить, дякую. 

— Але мені більше нíчого дати натомість! — сказала Богиня. — Я мушу мати решту п’ять книг! 

Вона підхопилася з нестримним брязкотом прикрас і почала боротися зі змієподібним браслетом, розмотуючи його з плеча. 

— Сподіваюся, Матінка Праудфут не помітить його зникнення. Тут ціла скриня браслетів. 

Крістофер дивувався, що ж, на її думку, він мусить робити із цим браслетом. Носити його? Він знав, що би про це подумали в школі. 

— Чи не краще тобі спершу прочитати ці книги? Вони можуть тобі не сподобатися, — зауважив він. 

— Я знаю, що вони пречудові, — сказала Богиня, продовжуючи боротьбу з браслетом. 

— Наступні книги я тобі подарую, — поспішно пообіцяв Крістофер. 

— Але це означає, що я мушу щось зробити для тебе. Ашет завжди сплачує свої борги, — сказала Богиня. 

Браслет із дзенькотом піддався. 

— Ось. За це я куплю в тебе книги. Візьми його, — вона упхала браслет Крістоферові в руку. 

У мить, коли браслет торкнувся його, Крістофер виявив, що почав провалюватися крізь усе, що було там. Двір, дикий виноград, котенята — все перетворилося на туман, як і кругле обличчя Богині, що завмерло, змінюючись від завзяття до здивування — а Крістофер випадав із цього, нижче і нижче, і різко приземлився на власне ліжко в темній спальні. БАБАХ! 

— Що це було? — запитав Феннінг, здригнувшись. Онейр зауважив, очевидно крізь сон: 

— Рятуйте, хтось упав зі стелі. 

— Сходити за старшою медсестрою? — спитав хтось інший. 

— Не будь віслюком. Мені просто щось наснилося, — сказав Крістофер доволі роздратовано, адже щойно пережив неабияке потрясіння. Ще більшим потрясінням стало те, що він був у піжамі, а не в одязі, в якому, як він знав, перебував у долині. Коли решта хлопців угамувалися, Крістофер обмацав своє ліжко у пошуках пакунка з книгами, і коли їх там не виявилося, обмацав усе в пошуку браслета. Його він також не зміг знайти. 

Він пошукав ще раз уранці, але від них не було і знаку. Він припустив, що це було не так уже й неочікувано, коли подумав, наскільки цінним, за словами Дядька Ральфа, був Трогмортен. Книги вартістю дванадцять шилінгів шість пенсів були досить малою ціною для обміну на кота вартістю в кілька тисяч фунтів. Дещо мало помітити, що він намагався обдурити Богиню. 

Він знав, що мусить роздобути гроші на решту п’ять книг попри все й доправити їх Богині. Але оскільки Крістофер упустив Такроя, він вважав, що натомість буде краще наступного четверга зустрітися з ним. Він не відчував радості очікування. Доти Такрой неминуче мусив неабияк роздратуватися. 

Та в четвер Крістофер майже забув про Такроя. Це було випадковістю, що йому вдалося заснути під час виключно занудної оповіді з «Тисяча й однієї ночі». Ця книжка стала улюбленим читанням у гуртожитській спальні. Хлопці по черзі цупили свічки і читали вголос один одному. 

Тієї ночі була черга Онейра, і той бубонів усе на одній ноті, як шкільний капелан читав Біблію. «І тієї ночі він опинився серед несподіваного кола людей, званих каландарі», — Феннінг змусив усіх застогнати, припустивши, що вони отримали свої імена через те, що жили у тих місцях світу, де виникли дати, — і Крістофер провалився у сон. Наступна річ, яку він усвідомив, — він спускається у долину. 

Такрой сидів на