Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Після цього Крістофер відчув, що навіть не заперечує проти зустрічі з юною панною, яка грає на флейті. 

Але все це вилетіло йому з голови, коли розпочалася веремія навколо облаштування Великодніх канікул. Матуся листом повідомила, що він мав би приїхати до неї в Геную, але в останню мить вона натомість опинилася в дорозі на Веймар, а там для Крістофера місця нема. Він мав близько тижня перебути в школі на самоті, тоді як усі роз’їдуться додому, і тоді школа написала Дядькові Чарльзу, і Дядько Чарльз влаштував, щоб інший Татусів брат — Дядько Конрад — узяв його на чотири дні до себе. Тим часом, оскільки школа закривалася, Крістофера відправили погостювати до Дядька Ральфа у Лондоні. 

На Крістоферове розчарування, Дядько Ральф був відсутній. Більшу частину його будинку було зачинено, двері усюди замкнені, і єдиною живою істотою була економка. Крістофер провів там кілька днів, заодно тиняючись Лондоном на самоті. 

Це було майже так само добре, як досліджувати Всюдинки. Скрізь були парки, і пам’ятники, і вуличні музики, і кожна вулиця, хай яка вузька, була забита возиками й екіпажами на високих колесах. На другий день Крістофер опинився на ринку Ковент-Ґарден, серед насипів фруктів і овочів, і стояв там до вечора, задивляючись на вантажників. Кожен із них міг нести щонайменше шість наповнених корзин, складених у високу купу на голові, яка навіть не хиталася. Зрештою, він розвернувся, щоб іти геть, і побачив знайому міцну постать у зеленому зношеному костюмі, яка йшла перед ним униз вузькою вуличкою. 

— Такрою! — закричав Крістофер і побіг за ним. 

Здавалося, Такрой не почув. Він продовжував іти, його кучерява голова була понуро похилена, і повернув за ріг у наступну вузьку вуличку раніше, ніж Крістофер устиг його наздогнати. Коли Крістофер забіг за ріг, того й слід пропав. Але він знав, що то був, без сумніву, Такрой. Горище мало бути десь неподалік. Він провів решту часу в Лондоні, ошиваючись навколо Ковент-Ґарден, сподіваючись ще раз побачити Такроя, але з того нічого не вийшло. Такрой більше не з’явився. 

Згодом Крістофер переїхав і зупинився в домі Дядька Конрада у Вілтширі, де єдиною перешкодою виявився його кузин Френсіс. Кузин Френсіс був Крістоферового віку, і належав до тих хлопців, яких Феннінг називав «тріплом пихатим». Із цих міркувань Крістофер гордував Френсісом, а Френсіс же гордував Крістофером за те, що той виріс у місті й ніколи не їздив на лови із хортами. Насправді була ще одна причина такої неприязні, яка виявилася, коли Крістофер всьоме мішком звалився з найспокійнішого поні в стайні. 

— Чаклувати не можеш, еге ж? — сказав Френсіс, самовпевнено поглядаючи на Крістофера зверху вниз із недосяжної висоти свого випещеного гнідого мерина. — Не здивований. Це твій батечко сплохував, побравшись із цією жахливою Аргентівною. Тепер ніхто з моєї сім’ї не хоче мати з ним діла. 

Хоча Крістофер цілком упевнився, що Френсіс застосовував магію, щоб стягнути його з поні, він нічого не міг із цим вдіяти, лише стиснути зуби й дякувати небу, що татко здихався цієї конкретної гілки Чантів. Повернення до школи було справді полегшенням. 

Це було більше, ніж полегшення. Це був крикетний сезон. 

Крістофер став одержимим грою в крикет майже одразу. Так само й Онейр. 

— Це королева з-поміж ігор, — казав Онейр побожно, він пішов і купив кожну книгу з цієї теми, на яку вистачило грошей. Вони з Крістофером вирішили, що неодмінно стануть професійними гравцями в крикет, коли виростуть. 

— А бізнес мого батька може іти під три чорти! — казав Онейр. 

Крістофер був такої ж думки, от лише в його випадку це були плани Матусі щодо його участі в Товаристві. «Я сам за себе вирішую!» — думав він. Це було як звільнення від обітниці. Було доволі несподівано виявити, наскільки цілеспрямованим і честолюбним він був. Він і Онейр вправлялися у крикеті цілими днями, а Феннінга, нікудишнього в грі, умовили бігати за м’ячем. У перервах вони розмовляли про крикет, а ночами Крістофер бачив звичайні нормальні сни, усі вони були про крикет. 

Перший четвер сприймався скоріше як перешкода, коли він мав облишити сни про крикет і зустрітися з Такроєм у Низці П’ять. 

— Я бачив тебе в Лондоні, — сказав йому Крістофер. — Твоє горище десь біля Ковент-Ґарден, правда? 

— Ковент-Ґарден? — байдуже сказав Такрой. — Це щось нетутешнє. Ти, певно, бачив когось іншого. 

І він тримався своєї версії, хоча Крістофер описав у найменших подробицях вулицю і зовнішність Такроя. 

— Ні, — заперечив він. — Певно, ти біг за якимось незнайомцем. 

Крістофер знав, що то був Такрой. Він розгубився. Але продовжувати суперечку не мало сенсу. Він почав вантажити підводу клунками з рибним запахом і подумки повернувся до крикету. Природно, не думаючи про те, що робить, він поклав клунок не туди, де слід. Він наполовину провалився крізь Такроя і плюхнувся на землю, де й лишився лежати, стікаючи вільгою і поширюючи рибний запах ще дужче, ніж перед тим. 

— Пхе! — сказав Крістофер. — Що це всередині? 

— Гадки не маю, — сказав Такрой. — Я тільки кур’єр твого дядька. А в чім річ? Сьогодні ти думками деінде. 

— Пробач, — сказав Крістофер, збираючи клунок. — Я думав про крикет. 

Обличчя Такроя засяяло. 

— Ти боулер чи бетсмен? 

— Бетсмен, — сказав Крістофер. — І я хочу стати професійним гравцем. 

— Сам я боулер, повільний спіннер, і, хоча це сказав я сам, боулер я доволі пристойний. Я досить багато граю — гаразд, насправді у команді селища, але ми зазвичай виграємо. Я до кінця можу вибити сім ворітець — і також можу трохи працювати битою. А ти як, граєш у першій парі й відкриваєш гру? 

— Ні, я бачу себе у майбутньому більш вправним бетсменом середньої ланки, — сказав Крістофер. 

Вони обговорювали крикет весь час, поки Крістофер завантажував підводу. Після цього вийшли на пляж, блакитні хвилі розбивалися за ними, а вони продовжували розмову про крикет. Такрой кілька разів поривався показати свої навички, підбираючи рінь, але не був достатньо міцним, щоб втримати її. Тож Крістофер знайшов шмат плавника, щоб працювати ним як битою, і Такрой став радити йому, як відбивати. 

Після цього Такрой тренував Крістофера у грі в кожній Всюдинці, де вони опинялися, й обидва безупинно говорили про крикет. Такрой був добрим тренером. 

Від нього Крістофер навчився значно більше, ніж від шкільного вчителя фізкультури. Його наміри ставали більш і більш честолюбними — професійно грати в крикет за графство Суррей чи ще десь, твердо посилаючи м’яч до самого краю поля низько над землею. Насправді Такрой вчив його так добре, що в нього з’явилося цілком досяжне, буденне прагнення потрапити до шкільної команди. 

Тепер вони читали вголос у спальні гуртожитку Онейрову книгу з крикету. Старша медсестра знайшла «Тисяча й одну ніч» і відібрала її, але нікому вже діла не було до цієї книжки. Усі хлопці в кімнаті, навіть Феннінг, збожеволіли на крикеті. А Крістофер був найзавзятішим із них. 

Тоді й трапилося лихо. Воно почалося зі слів Такроя: 

— До речі, у нас зміна планів. Ти не міг би зустріти мене в Низці Десять наступного четверга? Здається, хтось намагається зашкодити дослідам твого дядька, тож ми мусимо змінити порядок. 

До того ж Крістофера відволікало від крикету легке відчуття провини. Він знав, що мусить вносити наступні платежі за Трогмортена, і боявся, що Богиня може