Тимофій Гаврилов - Червнева злива, Тимофій Гаврилов

Я перегортаю аркуші. Наївні нотатки, виведені моєю рукою, нагадують сюжети ненаписаних оповідань. То мало бути щось цікаве, заохочувальне, яке запрошувало би в подорож часом, привертало увагу, не вдаючись до прямого повчання, стало б іскрою, з якої спалахував би вогонь. Ось він біжить паперовою смужкою, перетворюючи її на попіл, а разом із нею речення, сміховинні спроби, набазграні в юнацькому максималізмі, коли здавалося, що переді мною весь світ.

Я бачу карликові фігурки тиранів, які змагаються, хто кого переплюне. Вони сердяться, пнучись один одному дошкулити, як знесамовитілі діти, яких немає кому схаменути. Плюс мінус мільйон... Рулетка в темній кімнаті, з якої немає виходу. Все, що залишається історикові, — лічити мерців. Книжкові полиці стогнуть під біографіями катів, в яких про жертви згадано принагідно, як про якесь другорядне явище, винесене на маргінес, мов вихлюпнуте на берег.

Я був спраглий найменшої звістки про ту, яку не перестав кохати. Всі мої помисли були звернені до неї, в усіх моїх діях вчувалася її присутність, в усьому, за що брався, я радився з нею. Почуття сильніші за дійсність.

У неї довго не було дітей. Пригадую, як на світанку після випускної ночі, коли ми сиділи на парадних сходах, що вели до центрального корпусу школи, в якій ми ще кілька годин тому навчалися, вона заскочила нас запитанням, кого б ми хотіли — хлопчика чи дівчинку.

Ми сперечалися, проходячи, як ще напередодні шкільні підручники, уявні життя, не проживши й одного. Ще не згасли ліхтарі, а за невидимим пругом прокидалося сонце. Смуга таємничих півсутінків, що розсіювала нашу сповнену ґрандіозних сподівань невпевненість. Мільйони, мільярди разів воно випливатиме з-за небокраю, а такого світанку, як той, не буде більше ніколи. Ми, вчора самі ще діти, навперебій спілкувалися про дітей, тоді як течія несла нас вперед, у полоні мрій, мов невагомих субстанцій, що не набували форм.

Згадуючи мить, як він покинув своє весілля, по-змовницькому затягнувши мене у відлеглий закуток, я щоразу відчував ту саму бентегу. Ми були друзями, крім нього я нікого не мав. Авжеж, за партами сиділи прискіпливі слухачі, в учительській належало перекинутися кількома словами, в будинку, в якому мешкав, я вітався з сусідами, а коли хтось потребував допомоги, не відмовляв.

Мені й зараз, наче Богдан оце тримає мене за лікоть і ми незворушно та непомітно просуваємося до виходу, ніби поклали втнути яку-небудь штукенцію, як ми робили це дітлахами. Весільна забава — що може бути фантастичнішого? Проте мій друг надто не переймався, наче вона могла тривати без нас — навіть тоді, якби ми не повернулися.

Ми заглиблювалися в літню ніч, до стовбура очищеного від гілок і ще невивезеного дерева, його корою вже ніколи не пульсуватимуть соки, живлячи зелене склепіння, що рік у рік розгалужувалося і густішало. Невидимий зодчий, що ненастанно розбудовував, доточуючи тут і там, видовжуючи й увиразнюючи. Мій друг сів, я сперся, відчувши долонями нерівну рапату поверхню, мов письмо, яке я, сліпець, намагався потайки й без успіху відчитати.

Я швидше здогадався, ніж побачив те, що він добув із внутрішньої кишені свого шлюбного піджака, а він дивився на мене, наче бешкетник, що нахваляється витівкою, про яку нікому не вільно знати, наче ми знову діти, а перед нами обшири, які ми відкриватимемо і підкорюватимемо. Неправда, я ні про що не шкодую.

— Хочеш? — відпивши, він простягнув мені, наче спливло не двадцять років, а щонайбільше кілька днів.

Й ось пляшечка, про яку я встиг забути, опинилась у моїх руках, лише того разу з неї тхнуло не молоком, а солодкою водичкою, в яку домішано коньяку: суміш дитинства й дорослості. Я так і не дізнався, в якій воно містило їх пропорції.

Щось відворотне було в ній — не знаю, що саме. Скляне вийстя скидалось на риб’ячий рот. Спраглий від спеки і танців, а ще від того, що нездатні розвіяти ні напої, ні вентилятори, що крутилися у весільній залі, я віддав її моєму другові, так і не пригубивши. Він одним духом спорожнив її, любовно поплескавши перед тим, як сховати. Ми ще трохи погомоніли й пішли назад.

Він не розлучився з пляшечкою й тоді, коли став респектабельним чоловіком, батьком дітей, які народились один за другим, мовби зачекавшись появи на світ.

Ми сиділи в його вітальні, що змінювала інтер’єр мірою того, як зростав його добробут — старий креденс заступили лаковані чеські меблі, стільці перекочували на кухню, звільнивши місце м’яким фотелям, розділеним журнальним столиком зі склом в лакованій дерев’яній оправі, в кутку — шкіряний диван. Тоді ще не було ні розкішного перського килима на підлозі, ні люстри у вигляді кришталевих квітів, що розросталась вигадливою рослиною, спалахуючи грою барв, коли вмикалося світло; стелю прикрашав матовий, наче в застиглому димі, плафон. Друге, відколи одружився, «кубло».

— Ти не проти? — він запитував моєї згоди, проте ми обоє прекрасно знали, що те, що я скажу, не матиме ніякого значення: він був у себе вдома, а я — його гість.

Я знизував плечима, і тоді він виймав пляшечку, наповнену молочною сумішшю, як колись у дитинстві, лише тепер готувала її не його мати, а жінка. Я спостерігав, як він поцмулює, тримаючи скло вказівним і безіменним пальцями, наче сиґару, яку потім викурюватиме, пахкаючи, мов паротяг. Бракувало найнеобхіднішого, зате бакалійні відділення були переповнені куривом — болгарськими цигарками, російськими папіросами, справжніми, в оригінальних кисетах і вроздріб, дорогими, як світ, імпортними сиґарами з плантацій, де вирощували, зрізали, сушили й сікли тютюн, сортували і фасували, вантажили у портах на кораблі, звідки вони прокладали тисячі кілометрів, а потім ще сотні залізницею.

Відставивши пляшечку, він зрізав кінчик, припалював і глибоко затягувався. Від одного до іншого заняття він переходив з дивовижною, що й не збагнеш, невимушеністю. Інколи він простягав пляшечку мені, його цікавило, як я поведуся, але мої реакції не змінювалися; потримавши, я ставив її на стіл. Небавом кімната затягувалася їдким туманом, від якого сльозилися очі й забивало подих. Він пропонував мені, одну сиґару я в нього таки взяв — знічев’я, на згадку, як сувенір, поклавши вдома за скло, де вона лежала роками і звідки я брав її, щоб, пообертавши в руках, покласти на місце.

В нього було чимало захоплень, якими схильне обростати життя. Сиґари — лише одне з них. Його справжньою пристрастю були пляшки, яких він мав поважну колекцію, залюбки демонструючи мені зразок за зразком. Портвейни, лікери, коньяки, віскі, шнапси... «Такої, як у мене, ніхто не має», — хизувався він, а я не сумнівався, що