Тимофій Гаврилов - Червнева злива, Тимофій Гаврилов

так воно і є. Етикетки, яких не можна було знайти ні в гастрономах, ні в ресторані. Про кожну пляшку він міг розповісти історію, окремі з яких я знав назубок. «Це найдорожчі, решта — в підвалі», — пояснював він, пропонуючи будь-яку на мій вибір. Він не пошкодував би для мене нічого, а я, якби й хотів, не зміг би віддячити.

По шестиденному робочому тижні я займав о п’ятій ранку чергу перед ще замкненою крамницею, бо тільки по неділях завозили масло. Він по-дитячому радів, коли я погоджувався розпити з ним щось із його колекції, тож час до часу, з тих чи інших дрібних нагод я дарував йому і собі таку втіху. Зате щоразу, коли я лаштувався заговорити про неї, він випереджав мене отим «А пам’ятаєш...», збиваючи розмову на яку-небудь іншу тему.

Вже в достатку мій друг продовжував посилати своїх дітей в «Артек», літній табір на березі моря, де вони зміцнювали здоров’я. Морське повітря, якого їм так бракувало; від нього вони мали рости міцними і життєрадісними.

— Якби в тебе були діти, ти зрозумів би.

Хоча я й не мав дітей, я розумів. Він був мені другом, не тримаючи від мене таємниць. Дві путівки із тих, що їх виділяли для сиріт, погоди не зроблять.

— Якщо тобі щось потрібно, не кремпуйся. Мені приємно буде зробити що-небудь для тебе, — нагадував він. — Золотих гір не пообіцяю, але спробувати нічого не коштує.

Я віднікувався, в нього сім’я — про себе я здатний був подбати сам. Та й скільки мені, який нікого не мав, треба? Віхтувався я у шкільній їдальні — наш учительський стіл нічим особливим не вирізнявся, проте частіше я сидів разом з учнями; я з приємністю приймав їхнє запрошення. Вони мені як рідні, в їхніх допитливих поглядах палахкотів вогник життя, не даючи перетворитись іскрині, що жевріла в мені, на попіл. Скільки всього змінилося, скільки класів, поколінь перейшло, ще вчора вони сиділи за партами, а сьогодні я вчу їхніх дітей, користуючись визнанням, якого не заслуговую.

З вікна кабінету видно вхід на шкільне подвір’я, праворуч і ліворуч клумби з розквітлими ірисами, малюки чимчикують у супроводі батьків, старші — хто поодинці, хто групками, а буває — хлопець і дівчина, тримаючись за руку. До горла підкочується клубок, щось дивне відбувається зі мною.

Мій приятель мав причетність до доброчинства:

— Ти не уявляєш, наскільки це прибутково. Вступай — не пошкодуєш. Я навчу тебе, що і як, насправді це дуже легко — легше, ніж тобі здається.

А мені нічого не здавалося...

Якось він продемонстрував мені квиток благодійної лотереї, кошти від якої спрямовувалися на соціальні проекти. Наша газета присвятила цій грані його діяльності розлогу статтю, яку я досі зберігаю на видноті. «Знаний доброчинець...» — це про нього. І далі: «Людина, з якої слід брати приклад усім нам». Кореспондент порівнював мого друга з першими святими, які віддали своє життя служінню іншим, назвавши статтю: «Апостол добра і милосердя».

Більшість того, про що ми з легкої руки мого друга згадували, примушувало нас від щирого серця реготати. Ми кепкували і з себе, і з мимовільних жертв наших походеньок, які ще й зараз, по стількох роках, приносили нам осолоду. Ми знову перетворювалися на шпандюків, забуваючи про все на світі, він — що його дітям стільки років, як нам тоді, я — про моїх учнів, ми разом — про наш вік.

Дивлячись на юних слухачів, спраглих почути істину, якої я сам не знав, я не раз мав бажання впізнати в комусь із них себе, вони ж ловили кожне моє слово, чекаючи на момент, до якого я підводив, — тиждень у тиждень, місяць у місяць, рік за роком.

Мій друг розпитував про мої справи, про свої ж успіхи згадував з притаманною йому стриманістю, а коли я прибіг до нього, щоб чимскоріш поділитися новиною, він знітився, а його щоки спалахнули сором’язливим рум’янцем.

Не так, коли я був сам. Минуле навалювалося на мене, наче кепсько закріплений багаж, воно було моїм сьогоденням, частиною мого подвійного існування, яке я приховував не лише від сторонніх, а й від самого себе, хоча не могло бути нічого природнішого, емоційно ж — насиченішого. Я жив, ним наснажуваний, підтримуваний і підточуваний, а воно напливало, тривало, було в мені, було, врешті, мною.

Жінка мого приятеля частувала нас вигадливими смаколиками, вона була неперевершеною господинею, красива тією вродою, що, сяючи зсередини, надає людині й зовнішнього миловиддя. До мене вона ставилася як до далекого родича, який за збігом обставин ближче, ніж хтось близький.

Ми мешкали в одному місті, все наше життя діялося на одній його стороні, в одному районі. Перебравшись до дружини, мій приятель перейшов з однієї вулиці на іншу, через кілька проміжних й одну перехресну, як ото йдуть на найближче відділення пошти чи по продукти.

Відколи його фінансові справи, стрімко пішовши вгору, як ото зненацька стрибає курс акцій, зупинилися на стабільно високому рівні, його жінка звільнилася з роботи, остаточно присвятившись хатньому господарюванню. Коли я приходив, вона незмінно поралася на кухні, закохана в готування, щаслива і забезпечена.

Час до часу відчинялись кухонні двері — і до вітальні впливали перекуски, дрібні і духмяні, вигадливі й у великому розмаїтті, підживлюючи нашу розмову, як дрова вогонь. Коли бажання сягало апогею, з’являвся борщик із вушками, провісник головних страв — голубців у капустяних, а згодом, під впливом кулінарних книжок, у виноградних листках, кремзликів під сметаною, тушкованої в цибулі з вершками телятини, а по перерві, мовби затримавшись у дорозі, одночасно прибували тістечка чепурних форм і з різним наповненням.

Мені здавалося, наче я в мого друга на весіллі, що, одного разу почавшись, не знало завершення. Ось залунає епіталама, як ото вмикають музику, що сприяє травленню та відпочинку...

Авжеж, я був жаданим гостем на їхньому святі. Наче підігруючи, мій друг запевнював, що без мене він нічого цього не мав би, а я, зворушений нічим не заслуженою увагою, завдячуючи йому прихильністю і відчуттям, що маю власну сім’ю, в такі миті щиро вважав його святим.

Коли з’являлася кава, Богдан владно-доброзичливим жестом запрошував жінку залишитися. Відклавши фартух і поправивши сукню, господиня дому сідала на краєчок стільця, а ми продовжували спілкування. Якщо вона й брала до рук кавник, то лише поповнити наші спорожнілі філіжанки, а якщо й озивалася, то запитати, чи бажаємо ми чогось іще. Я й не помічав, як вона знову покидала нас. Судячи з хатньої сукні, в якій я її завше бачив, вона мала смак, її чоловік, мій