Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Капітан Катлер у якості свідка викликав набагато менше довіри порівняно з сером Вілсоном, та його розповідь про те, що відбувалося перед вбивством, повністю збігалася зі свідченнями попереднього очевидця. Він розповів про те, як Бруно повернувся у свою кімнату, як його послали купити конвалії, як він повертався у провулок і побачив, що там хтось є і запідозрив, що це — Сеймор, і, врешті, про сутичку з Бруно. Та капітан Катлер не зміг допомогти в описі постаті, яку бачили у провулку і він, і Сеймор. Коли його запитали про обриси таємничої постаті у провулку, він відповів, що він не знається на мистецтві, і в його відповіді відчувалася неприхована насмішка над Сеймором. Коли ж його запитали, чи це був чоловік, чи жінка, він відповів, що постать найбільше була подібна на звіра, і в цій відповіді була неприхована злість на обвинуваченого. Поза тим, було помітно, що його скорбота зовсім не вдавана, а гнів — цілком щирий, і тому Ковдрей не затримував його і не змушував підтверджувати факти, які й так були очевидними.

Представник захисту також не став затягувати перехресний допит; хоча видавалося, що він зовсім не поспішає.

— Ви якось дивно висловилися, коли сказали, що постать у провулку була подібна не на чоловіка і не на жінку, а на звіра, — сказав він, сонно дивлячись на капітана Катлера. — Що ви хотіли цим сказати?

Катлер виглядав дуже схвильованим.

— Може, мені не слід було так казати, — промовив він, — але у цієї тварюки були настільки великі, сутулі плечі, що він чимось був схожий на шимпанзе, ось. А на голові у нього була наїжачена щетина, яку свині…

Містер Батлер перебив його на півслові.

— Ну, не треба тут про свиней розповідати, краще скажіть, це було подібне на жіноче волосся?

— Жіноче?! — вигукнув військовий. — Та ви що! Зовсім не було схоже!

— А попередній свідок сказав, що було схоже, — швидко додав адвокат. — А чи ви помітили в обрисах постаті якісь жіночі риси, на що нам уже промовисто натякали? Не було ніяких жіночих обрисів? Ні? Отож, якщо я добре зрозумів, це була приземкувата і міцно збудована постать?

— Він міг йти, зігнувшись, — хриплуватим голосом і якось тихо відповів Катлер.

— Або й ні, — сказав містер Батлер, і сів так само несподівано, як і попередньо.

Третім свідком, якого викликав сер Волтер Ковдрей, був низенький католицький священик. Порівняно з иншими він був настільки низьким, що його голову ледь було видно над перегородкою, і видавалося, що на перехресному допиті присутня дитина. Та, невідомо чому, сер Волтер чомусь вирішив, що отець Бравн має намір захищати обвинуваченого (можливо, це пояснювалося віросповіданням його родини), який був аморальним типом, до того ж чужоземцем, а окрім цього, в його жилах текла частково негритянська кров. Тому юрист щоразу перебивав священика, як тільки той, як йому видавалося, пихатий підданий папи, намагався щось відповісти, і наказував відповідати лише «так» або «ні», і розповідати про факти без жодного єзуїтства. Коли отець Бравн, покладаючись на свою простодушність та наївність, почав пояснювати, ким міг бути той чоловік у провулку, обвинувач оголосив, що не має жодного наміру вислуховувати пустослівні теорії священика.

— У провулку бачили темну постать. Ви також стверджуєте, що бачили цю темну постать. І на кого вона була подібна?

Отець Бравн моргнув, так, ніби йому щойно оголосили догану; але він уже надто довго знав, у чому полягає суть покори.

— Це була постать низької і доволі товстої особи, — сказав він, — а по обидва боки голови були два темні виступи, подібні на роги, і ще…

— Ну, звичайно! Поза сумнівом, це був рогатий диявол! — з переможною радістю вигукнув Ковдрей і сів. — Диявол власною персоною з’явився, щоб зжерти протестантів.

— Ні, — спокійно відповів священик, — я знаю, хто це був.

Усі присутні у суді відчули ірраціональне, але непідробне передчуття чогось жахливого. Вони навіть забули про обвинуваченого, і думали лише про постать у провулку. А постать у провулку, яку описали троє свідків, правдомовних і шанованих, починала нагадувати нічні жахіття: один з них побачив у ній жінку, инший — звіра, ще инший — диявола…

Суддя дивився на отця Бравна спокійним і проймаючим поглядом.

— Ви дуже нетиповий свідок, — промовив суддя, — та у вас є щось, що змушує мене повірити у те, що ви говорите правду. Гаразд, і що ж це була за постать у провулку?

— Це був я, — безпристрасно відповів отець Бравн.

У неймовірній тиші різко підвівся Батлер, королівський радник, і цілком спокійно запитав:

— Ваша честь, чи ви дозволите допитати свідка? — і відразу ж ніби вистрілив в отця Бравна питанням, котре, видавалося, не зовсім стосувалося справи. — Ви чули, що тут згадували про кинджал; чи ви знаєте, що, на думку експертів, убивство здійснили з допомогою зброї з коротким клинком.

— Так, з коротким клинком, — погодився отець Бравн, і поважно кивнув головою, ніби сова, — але з дуже довгим руків’ям.

Перш ніж усі присутні в залі відмовилися від думки, що священик бачив, як сам вбиває жертву клинком з довгим руків’ям (а таке вбивство видавалося ще жахливішим), отець Бравн поквапився все докладно пояснити.

— Я маю на увазі, що не лише у кинджалів короткі клинки. У списа також короткий клинок. І спис пробиває так само, як і кинджал, якщо він належить до тих чудернацьких театральних списів, які ми там бачили. Ось таким списом бідолаха Паркінсон і вбив свою дружину, це сталося якраз того дня, коли вона попросила відвідати її, щоб я допоміг владнати їхні сімейні неприємності. Ось, а я прийшов надто пізно, Господи, прости мені! Та коли він вмирав, то встиг покаятися. Він не зміг витримати того, що скоїв.

Усім присутнім у залі суду почало видаватися, що низенький священик, який стояв на місці для свідків і виговорював нісенітниці, просто з’їхав з глузду. Та суддя продовжував зацікавлено дивитися на нього, а містер Батлер незворушно продовжував ставити запитання.

— Якщо Паркінсон вбив її цим театральним списом, — сказав Батлер, — він мав би метнути його з відстані чотирьох ярдів. Як тоді ви поясните сліди боротьби на тілі вбитої, наприклад, розірваний одяг на плечі? — він почав звертатися до свідка, як до експерта, але цього ніхто не помітив.

— Одяг нещасної леді розірвався, — відповів свідок, — тому що вона зачепилася ним за одвірок. Вона саме хотіла поправити одяг, а в цю мить Паркінсон вийшов з кімнати обвинуваченого і вдарив її списом.

— За одвірок? —