Юрій Павлович Винничук - Житіє гаремноє

неприємного авторові українського мазохізму (див. ще один своєрідний бестселер Винничука: газетну статтю «Ще раз, і дай Боже востаннє, про так званий «малоросійський мазохізм», котра пережила десятки передруків у різних виданнях).

Я цілком розумію причини, з яких молодше покоління українських письменників переписує «Любіть Україну» на «Любіть Оклахому», за славнозвісним чи, як на чий смак, сумнозвісним віршем О. Ірванця. Це складні причини — як естетичного  характеру (ті ж, що змусили Вольтера висміяти Жанну д’Арк в «Орлеанській діві»), так і чинники політичного моменту — як реакція на бездарну псевдопатріотичну риторику. І все ж, коли після оспівування та звеличення всуціль позитивних сторін національного буття наші митці переходять до копирсання в національній білизні, до обрамлення вигадливою вишивкою дат та імен на кривавих плямах української ганьби чи поразки (як буквально це робить по шлюбних ночах винничуківський султан), — то якщо це не мазохізм, тоді просто погана мода».

Журнал «Критика», №1, 1998.

Не забув мене згадати і Павло Загребельний, маючи на увазі мою статтю «Малоросійський мазохізм» (передруковану в двох десятках видань). Він писав, що я «добровільно взяв на себе роль герострата української історії, зі сторінок незначної газетки (здається, вона вже віддала душу Богові) глузував: якусь рогатинську попівну Роксоляну, яка стала султанською підложницею, гаремним м’ясом, зробили національною героїнею!»

Авжеж, я писав про те, що жіночим символом для Франції є жінка-лицар Жанна Д’Арк, а для України — Роксоляна. Але у фразі Загребельного було дві неправди. «Газетка» душу Богові не віддала, а Роксоляну я не називав ані «султанською підложницею», ані «гаремним м’ясом».

Відомий правозахисник Леонід Плющ покепкував з П. Загребельного, зазначивши, що його «есе присвячено ідейним борінням автора в жахливі Брежнєвсько-Сусловські часи й захистові світлої пам’яті Роксолани... Якщо мова не про «Post-Поступ», то газетку не читав. Зате прочитав у цій, одній з кращих свого часу газет, Винничукове «Житіє гаремноє» (1996), яке пародіює не Роксолану, а «Роксоляну». Винничук дотепно розгортає сексуальні натяки роману Загребельного і вказує на те, про що всерйоз писали феміністичні критики: Роксолана Загребельного нічим особистісним не визначається. Типова одаліска, талановита й успішна гаремна курва й інтриганка».

Проблема в тому, що нісенітниць довкола Роксоляни доморощені популяризатори наплели безліч. Сам Загребельний у післямові до свого роману заперечив міф, що Роксоляна стримувала татарські набіги.

Прихильникам Роксоляни варто було б зазирнути до історії М. Грушевського, Д. Яворницького чи до «Львівського літопису» (ЛЛ) та «Острозького літописця» (ОЛ). Вони були б здивовані: напади татар і самих турків не припинялися усі роки, коли Роксоляна могла б на це впливати. А тепер за порядком по роках з посиланням на джерела. Всюди, де вказано том і сторінку, — історія М. Грушевського.

1521 р. — «П’ятитисячна ватага татарська напала на Київське Полісе» (т. VII, 30).

1523 р. — «Напад на Поділлє турків і білогородських татар. Їх ватага... попустошила Поділлє, пройшла в Галичину...» (т. VII, 30).

1524 р. — «Турки повторили свій похід, але з більшими силами» (т VII, 30). «Спалено Зіньків» (ОЛ). Того ж року «величезна орда татарська... впала на Волинь, відти в Галичину» (т. VII, 31).

1525 — «Турци Рогатин доставали» (ЛЛ).

1526 — «Новий великий татарський напад в 1526, а як пояснюють сучасники, був він продиктований султаном» (т. VII, 31). А взимку татари «повторили свій похід» (т. VII, 32).

1527 — «Взимку тривав татарський похід, аж поки «князь Константин у Ольшаниці татар побил» (ОЛ).

1528 — Цей рік «записався дрібним нападом татар на Поділлє» (т. VII, 32).

У цей час почалися в Криму «усобиці між потомками. Менглі-Герея... Отсі кримські усобиці були, мабуть, причиною деякого ослаблення татарського натиску в сих роках». Ось де причина, а не Роксоляна.

1530 — «Татари напали на литовську Україну» (т. VII, 33).

1532 — «Похід хана Сеадат-Герея: він приходив... на Черкаси, з яничарським військом» (т. VII, 93).

1534 — «Татари предмістя у Заславлю спалили... того же року татари були о святім Ілії» (ОЛ).

У 1530—1541 рр. — «Веде постійні переможні бої з татарами воєвода Претвич» (т. VII, 61 — 65, 95 — 99).

1541—1545 — «З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541 — 1545 рр. ішли неустанно» (т. VII, 110). Всього таких нападів нараховано сім.

1547 — Татари «напали на польські володіння біля Він­ниці» (Яворницький, т. 2, 10).

1546 —1549 — «Претвич отримує ще ряд значних перемог» (т. VII, 61 — 65, 95 — 99 і далі).

1550 — «Браслав от татар взят» (ОЛ).

1551—1555 — дрібні татарсько-козацькі сутички.

1556 — «Козаки напали на Крим у відповідь за попередній татарський набіг» (т. VII, 120).

1557 — «Кримський хан облягає Хортицю» (т. VII, 120)

1558 — «Татари і турки напали на Хортицю» (Д. Яворницький, т. 2, С. 18).

«Взимі татаре були на Подолю» (ОЛ).

Але далі Грушевський пише, що наведений ним «катальог нападів і спустошень навіть для Західної України, без сумніву, неповний, і в дійсності вона терпіла їх ще більше» (VII, 33). Згадки про напади на Західну Україну повніші тому, що їх висвітлювала королівська адміністрація, а про напади на Центральну і Східну Україну ми мало що знаємо. Відомо лише, що потік невільників до Криму і Туреччини в 1520—1558 роках не переривався, а українці мусили жити в постійній тривозі.

Та не забуваймо ще одного. Я перечислив переважно татарські напади на Україну, але ж, якщо існувала домовленість султана Сулеймана про мир з Річчю Посполитою, то чому ж саме у ці роки українські воєводи Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Претвич та інші громлять татар на їхній території? Та й не тільки татар, але й турків! А успіхи Претвича такі значні (усього з 1530 по 1549 — 1570 рр. перемог над татарами!), що вся Річ Посполита його славила як героя.

Саме на 1520—1560 роки припадає інтенсивна політика Речі Посполитої щодо зміцнення південних кордонів, поява козаків і Запорізької Січі. Перемоги козаків і коронного війська суттєво вплинули на активність кримських татар, і Сулейман змушений був постійно жалітися польському королеві на таких лицарів, як Претвич або Байда. Додам, що М. Грушевський взагалі Роксоляну ігнорує і не згадує в своїй історії, не вважаючи цю особу за варту його уваги.

Ось такі факти. І відіграють вони вирішальну роль.

Перш аніж писати «Житіє гаремноє», я простудіював десятки джерел, зокрема й книгу про гаремні звичаї. Я хотів збагнути, чим могла «взяти» Роксоляна султана, якщо серед її суперниць було кількасот секс-бомб з Європи, Азії та Африки, хоча сама Роксоляна особливою вродою не відзначалася. Очевидно, що вона вплинула на нього не українськими піснями, а чимось іншим.

Ми стільки років оспівували цноту, що я вирішив нарешті оспівати те місце, де вона знаходиться.

Справжня iсторiя Роксоляни

Султан Сулейман мав чотирьох дружин. Четвертою його дружиною була Гуррем Султан, яку європейці прозвали Роксоляною. Вона мала величезний вплив на султана, а їхнє кохання увійшло до легенд і до безлічі літературних творів. Лише українськими авторами створено близько півсотні оповідань, поем, повістей, романів та драматичних творів.

Ким вона була — незрозуміло й досі. Французька «Le Grande Encyclopédie Inventaire Raisonné des Sciences, des Letres et des Arts» подає, що її вважають за італійку, доньку Nani