Юрій Павлович Винничук - Житіє гаремноє

в історії Нобелівського комітету Шведської академії наук випадок, коли на найпрестижнішу в світі літературну премію країна рекомендує іноземця, як уперше й те, що своя рідна держава цього кандидата не висуває і не підтримує. Та, зрештою, не є великим секретом, що офіційні установи України не мають особливого пієтету до особи і творчості Юрія Винничука, а на адресу його прозових, поетичних, публіцистичних творів, що не лише видаються в нас, а й мають дуже велику популярність, нерідко лунають закиди, часом просто відверті звинувачення і погрози з боку деяких наших ультраконсервативних і урапатріотичних організацій — за те, що нібито вони пропагують розпусту, а сам письменник є брехуном. Утім, офіційна влада і пропаганда ніколи не любила Юрія Винничука. Як і він їх.

Тим часом, «Житіє гаремноє» і «Діви ночі», інші повісті й оповідання львівського письменника добре відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами. Зокрема, ці два романи перекладені сімнадцятьма мовами і видані у три­дцяти дев’яти країнах світу. До речі, кандидатуру Юрія Винничука на здобуття премії Нобеля підтримали наукові та письменницькі організації аж з чотирьох континентів — Болівії, Непалу, Того і Нової Зеландії.

— Не збагну, що може не подобатися нормальній людині у творах Юрія Винничука, — дивується всесвітньо відомий поет, літературознавець і перекладач Нелч Нетурп, який народився у Занзибарі, а нині мешкає на батьківщині предків — у Данії і є кандидатом у члени виконкому

ЮНЕСКО. — Це справді талановита проза, яка відзначається глибиною проникнення у надра сутності, художнім осмисленням дійсності, образністю і новизною. Саме завдяки творам Винничука багато хто на планеті відкриває для себе Україну. Певен, що український письменник буде одним з найвірогідніших претендентів на отримання цьогорічної Нобелівської премії.

Звісно, таке визнання і публікації у всьому світі приносять нашому землякові не лише моральне задоволення, а й суттєву матеріальну втіху. Та, як справжній творець, Юрій Винничук не переймається цим, бо ж гроші, на його переконання, існують для того, щоб їх витрачати. На свої гонорари письменник заснував благодійний фонд імені Роксоляни, значні кошти він вклав у виробництво 52-серійного телевізійного художнього фільму «Життя у пеклі та в раю», який за мотивами роману «Житіє гаремноє» знімає телекомпанія «Міст» і про початок роботи над яким ми розповідали торік.

Як повідомив генеральний директор «Моста» Михайло Хвойницький (він же — головний режисер-постановник стрічки), позаду вже майже половина праці, відбулися зйомки в Рогатині, Стамбулі. Головну роль Роксоляни виконує досі нікому невідома львів’янка, яка перемогла у конкурсі претенденток (серед них були й відомі актриси). На думку авторів фільму, він відкриє в особі цієї чарівної талановитої дівчини яскраву «зірку» екрану.

А присудження Юрію Винничукові Нобелівської премії, безперечно, сприятиме й успіхові телефільму, і популяризації творчості письменника у світі».

ВІДГУКИ КРИТИКІВ

Олесь Бузина: «Сумел же Юрий Винничук фактически подмять своими «Девами ночи», «Житием гаремным» и «Гульвисой» Львов и Галичину.

Кстати, это самый «непритворный» из нынешних украинских писателей, заштопавший к тому же больше всех дыр в дедовском кожухе нашей литературы. Первый эротический рассказ выдал он. Первую плутовскую повесть на криминальной подкладке — он же. Первый черный юмор по-украински тоже выстрогала его шкодливая рука» («Киевские ведомости», 07. 02. 1998).

Костянтин Родик: «Житіє гаремноє» — текст, що спричинився до публічного шкандалю. Якби тоді вже існувала Державна комісія з питань суспільної моралі — автора точно засудили б «за порнографію». Утім, як завжди у таких випадках, до самого твору мало хто заглядав. Інакше б палкі прокурори із подивом узріли, що ця еротична фантазія на тему Роксоляни значно цнотливіша за, скажімо, «Тисячу й одну ніч» (направду, не вважати ж за порнографію такий, скажімо, опис оргазму: «Скрик мі став упоперек горла і думала-м, же вмираю, же янголи підхопили й понесли у млаку сизу»?).

Непорозуміння поширилося навіть на академічне літературознавство. Тамара Гундорова написала: У «Житії гаремному» Юрій Винничук репрезентує подвійний кітч, а саме — стилізований під бароковий еротичний кітч». Але ж кітч — річ серйозна; без усмішки й навіть посмішки (хоч може бути і смішним — як у Вєрки Сердючки, наприклад). Кітч — продукт невігластва (у чому Винничука аж ніяк не запідозриш) та наївної віри (чого у нього теж немає). «Житіє» ж — відверта пародія, стьоб, фейлетон. У книжці пані Гундорової зауважуємо посилання: «Кітч — іміджологія, твердить Мілан Кундера». Так оце воно і є: «Житіє гаремноє» — просто вигадлива PR-акція (що, до речі, підвищила професійне котирування нашого автора).

І до літератури має лише опосередкований стосунок — як побічний продукт процесу. Але книжкою цей текст таки вийшов — 1996-го у львівській «Піраміді».

Того ж року уперше опубліковані «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Багато пізніше згадуючи ті часи, пані Оксана у книжці «Український палімпсест» (2014) прохопилася фразою: «Забужко й Андрухович, себто «мама й тато» української літератури». Справді, п. Забужко дала зразок новітньої психо-соціальної драми та самоідентифікації за геть відмінних од усіх попередніх життєвих (і мистецьких) умов. А п. Андрухович став куратором досі не баченого на наших теренах постмодерного карнавалу сенсів. Але ж був і третій — той, що заходився чистити, а здебільшого прокладати заново, річище жанрово-ігрової прози, котрої у 1990-ті у нас просто не було. Це — п. Винничук. І коли вже удаватися до метафори «батьки і діти», то він — законний «брат» двох повище згаданих талантів».

Актуальна література. Радуга. 2016.

Наталка Білоцерківець: «А тим часом ще як мінімум два минулорічні видання претендували на роль бестселера — принаймні для певних соціально-вікових груп чи географічних регіонів. Власне, «Житіє гаремноє» Юрія Винничука, псевдоавтобіографічний «манускрипт» славетної Роксолани (написаний головно як «еротичний порадник» «для всіх, которії в коханню знаходять радість і втіху, ажеби надалі то єще кунштовній справовали»), зажило неабиякої слави в Галичині ще від часів регулярної появи на сторінках львівської газети «Роst-Поступ». Цьому сприяла і місцева популярність Ю. Винничука як автора попереднього скандального роману «Діви ночі» — з життя радянських повій, сутенерів та кримінальних розваг компартійної номенклатури. До того ж письменник ще й видавець журналу «Гульвіса» (такий собі «український переклад» «Плейбоя»). Та й прозаїк він справді добрий. «Житіє гаремноє» — високоякісна стилізація, через що, правда, твір буде важко вчитати пересічному «східнякові». Для останнього й т. зв. українська літературна мова, заснована ніби на рідному київсько-полтавському діалекті, є важкодоступною і взагалі бандерівською, а що вже казати про розсипи латинізмів і полонізмів, запахущі синонімічні ряди на означення тих явищ, для яких мешканцеві Наддніпрянщини цілком вистачає однослівного «кацапського» мату!

Свого часу «Роксолана» П. Загребельного наразилася на критику саме через зображення (досить помірковане) сексуальних почуттів нашої національної героїні. Міркувалося, що велика патріотка не мала права, а отже, і не могла анічогісінько відчувати в обіймах ворога, окрім «живцем патраючого» національного болю.

Але щоб стати улюбленою і могутньою дружиною турецького султана і — припустимо — впливати на його політику щодо України, Настя Лісовська не могла бути просто патріоткою, хай і вродливою та розумною... Однак і сексуальних умілиць серед кількасот Сулейманових наложниць нараховувалось, мабуть, немало. Тому ті, хто хоче збагнути історичний образ Роксолани в його більшій-меншій повноті і шукає цього в «Житії гаремному», — напевно помилились адресою. Постмодерністська «штучка» Юрія Винничука написана зі смаком (естетичним теж) і гумором... який часом доходить до цинізму. Ба навіть, я б сказала, є відображенням такого