Юрій Павлович Винничук - Житіє гаремноє

— Ну, я й цього сподівалася. Ми вже так виховані, що дуже хочемо корчити з себе найцнотливішу в світі націю. І вся моя бурхлива діяльність спрямована якраз на те, аби розвіяти цей облудний міф. Я зібрала такий багатий матеріал, що можу твердити без перебільшення: українці — це творці висококультурного і рафінованого сексу. А конкуренцію їм складають лише китайці та індійці. Під сімома печатями зберігалися наші шедеври еротичного мистецтва. Вважалося просто непорядним навіть згадувати про них. І яка шкода, що й досі світові та й нам, бідолахам, невідомий унікальний витвір XVII століття, національна енциклопедія сексу «Золота книга любощів», котру написав геніальний поет українського відродження Климентій Зіновіїв. Про цього автора знайдете відомості в будь-якій енциклопедії, видано цілу книгу його віршів, але ніде нема ані згадочки про найвидатнішу працю його життя — «Золоту книгу любощів».

Тобто я хотів улаштувати ще одну містифікацію, але цнота перемогла.

ПАРОДІЇ

Публікація «Житія» викликала серію пародій різних авторів, які таким чином намагалися підтримати публікацію. Володимир Павлів у статті «Винничук, ти не правий!» писав: «Якщо я з першої своєї появи на сторінках «П-П» став відомий як борець за українську культуру і мову, то добродій Винничук був уже відомий як автор «Дів ночі», що компрометують українську молодь взагалі і українських панянок зокрема. І надалі, протягом своєї діяльності у «П-П» цей добродій вишукував собі до співпраці авторів і кореспондентів сумнівного минулого і не менш сумнівних занять у сьогоденні. Вся його, з дозволу сказати, «праця» полягала у руйнуванні четвертої цноти українця — моралі. Найкращим прикладом цього став опрацьований і надрукований ним матеріал про нашу національну гордість Роксоляну — символ української цноти і патріотизму».

Я довго терпів і боровся: усно і письмово звітував начальству, присоромлював його на зборах трудового колективу; навіть споював його і люб’язно шептав на вухо: «Юрку, кинь, ну нащо тобі та стара дримба пані Аліна? Хоч, я тобі дістану книжку про те, якою шльондрою була Катерина II, чи наукові розробки про довжину прутня Петра І?» Але у відповідь чув лише п’яне і сповнене ненависті: «мол-чать» і «пашол на...». Ось справжнє обличчя цієї людини. Через нього, вірніше, заради святої справи, я навіть пішов на конфлікт зі своїм сумлінням.

Коли на заводі РЕМА нічна зміна, кинувши роботу, читала «Житіє гаремноє» і хотіла скликати мітинг протесту, я вирішив стати їхнім інформатором для координації дій: акцій протесту і можливих терористичних актів»

(«Post-Поступ», № 22. 1992).

Написав пародію також Богдан Волошин, який набув популярності своїми гумористичними фейлетонами під псевдонімом пан Марциняк.

Лист пана Марциняка до громадян Галичини

Дорога з чоловіка робить або злодія, або філософа. А моє життя зробило з мене, як каже пані Стефа, правдивого сексового маніяка з нездоровим відхиленням від патальогії. А всьо через того вар’ята з народного часопису «Пост-Поступ», що пишесі під титулом пан Юрко Винничук.

Може паньство читали, або чулисте на клюмбі про його правдиву повість, же ніби наша славна діаспорка пані Роксоляна з Рогатина зробила з Сулеймана в Стамбулі мужчину? То, мої найдорожчі, глупство і провокація.

Наша патріотка розклала зсередини Османску гімперию, наплодила правдивих українців у Турциї, і теперка ми там їздим за светрами, а вони мають в носі наших босих димократів. А пані Стефа замільдувала не ту обставину, а той спосіб, яким пані Роксоляна зробила ГКЧП в Стамбулі.

Приходить вона якось у надвечір’я до мої хати і так делікатно бере мене за ґудзічка на споднях.

— Пане Марциняку, ви знаєте, що таке наша українська кубіта? Ви не знаєте, що таке українська кубіта. Вам того навіть в Союзі українок не скажут!

Я так помалу злапавсі за того самого ґудзика, бо мої штруксові сподні зачали слизгатисі до мештів.

— А чо, пані Стефо, я не знаю, шо таке українська жінка? Знаю. Цілком нормальна. Має дві дзюрки в носі, гарує, як віл, на незалежну державу і дає кожному правдивому українцю надію, шо чорнобильські геци ніц на него не діют.

— Але як то вона робит? — замуркала пані Стефа, відриваючи мою руку від споденок, які тілько на ній трималисі.

— Як всі! — кажу, пробуючи минути пані Стефу і таки заскочити в розхристані споденки. Але було вже запізно. Двоцентнерова кубіта стігнула мені руки вузлом на спині і поклала на бамбетлі.

— Нині ви, пане Марциняку, будете Сулейман, а я — Роксоляна!

По тих словах мені виступила на тілі гусяча шкіра і замругало праве воко. І було чого, бо сусідка вже видираласі на п’єц.

— Я вам зроблю так, як найбільше любив пан Сулейман. А ви не кричіт, бо мій Ромцьо зара лежит в такий самий спосіб нетралізований в ванєнці.

По тих словах пані Стефа скочила на мене... О рани Христові, як я по тий акциї кричав! Але жадна зараза в домі не чула, бо писок був затканий задком теї аферистки, а весь нарід обсервував по телевізиї Мар’яну, яка все з багатими плаче.

Коли пані Стефа вилила на мене відро води, я врешті прийшов до себе. Але на тому мої муки сі не скінчили. Кубіта прив’язала шнурок до мої шиї, а другий кінец — до віконної рами. Вона копала раму від себе і шнурок витігав моє тіло їй на спину... Я б то ше витримав, мої найдорожчі. Але пані Стефа намастила себе натиранєм від рематизму, і мусів по ній товчисі, як Марко по пеклі. А вона чось стогнала, копала раму і кричала: «Я — Роксоляна! Я — Роксоляна!..»

Коли я вже зачав синіти і натиранє не помагало, пані Стефа залатвила новий спосіб. Вона зачала бавитисі в бутилочку. Крутила її на підлозі. На кого фляшка покаже — з тим сі парувала. Боже, шо вона зробила з моїм креденсом! По тій гранді його ноги я два тижні не годен був знайти. Я вже не кажу про фікус. Врешті, коли фляшка показала на мене, пані Стефа блиснула вочима і вісім з половиною разів надругалась наді мною. А потім сказала:

— Я не знала, пане Марциняку, шо ви такий підлець. Ви правдивий сексовий маніяк! Роксоляна вам би того не простила!

— За шо? — пропищав я з-під її ноги.

— А за фризуру! Ви мені її чисто заслинили.

По тих словах пані Стефа зав’їзала на моїм волувку герасимку, вбраласі і замкнула двері. А всьо через тего пана Юрка Винничука, бодайби він сам тим Сулейманом став. А пані Стефа Роксоляною».

У 1996 році «Житіє гаремноє» нарешті з’явилося окремим виданням і дуже швидко розлетілося. Та пам’ять про нього була жива. Першого квітня 1998 року журналіст Максим Міщенко в газеті «Молода Галичина» опублікував такий жарт.

РОКСОЛЯНА, НАША СЛАВА

Академія наук та Асоціація письменників Туреччини висунула на здобуття Нобелівської премії 1998 року в галузі літератури львівського письменника Юрія Винничука за романи «Житіє гаремноє» і «Діви ночі». Як вказано у поданні, «за світового рівня письменницький професіоналізм, глибокий реалізм у відображенні дійсності, зокрема історії турецької держави, та життя її національної героїні Хуррем-Роксоляни».

Це перший