Бернард Вербер - Завтра будуть коти

видається непристойним. Вважаю також, що ми, кішки, маємо право бути муміфікованими після смерті, загорнутими у білі полотна і вкритими посмертною маскою, а ще — бути похованими хоч з якимось натяком на ритуал. Пасувало б, щоб моя служниця зголила брови, аби показати свою скорботу через втрату мого новонародженого сірого.

Зараз вона, здається, більше переймається фотографуванням кошенят на смартфон і розмовами по телефону, під час яких грайливо повторює моє ім’я.

Саме тоді з’являється Піфагор.

Він, мабуть, пробрався через котячий хід. Поволі наближається до мене.

— Браво, — нявчить він, делікатно вилизуючи мені спину, що мене страшенно тішить.

— Де ти був?

Фелікс розуміє, що мені хочеться залишитися наодинці з сіамцем, не робить сцен і погоджується піти до своєї миски, щоби залишити нас удвох. Мені подобається така його вирозумілість.

— Ти зник, я хвилювалася, боялася, що ти ніколи не повернешся, — зізнаюся йому.

— Моїй служниці треба було провести деякі досліди на мені. Вона забрала мене до заміського будинку, щоби здійснити маніпуляції з матеріалом, якого тут не мала.

— Досліди?

— Вона хотіла вдосконалити моє Третє Око.

— Щоб зробити тебе ще розумнішим?

— Щоб зробити мене сприйнятливішим до розуміння їхнього світу. Бо історія набирає обертів, і я маю бути готовим долучитися у будь-який момент.

Він знову напускає на себе той таємничий вигляд, яким я захоплююся. Не знаю, про що він говорить, але, здається, він став частиною процесу, мені недоступного.

— Коли ти повернувся?

— Кілька хвилин тому. Відчув, що мушу прийти до тебе.

Не питаючи дозволу, він теж взявся вилизувати кошенят.

Я показала йому на найагресивніше, руденьке.

— Фелікс, імовірний батько, — білий, я — чорно-біла. Як могло статися, що дитя отримало такий відтінок?

— Закони генетики, — ухилився він від відповіді.

Показую йому моє нове намисто.

— Дуже гарне, хоча це лише біжутерія. Твоя служниця подарувала тобі справді особливе намисто, бо йдеться про сигнал GPS. Вона, мабуть, розхвилювалася після твоєї прогулянки через котячий хід, тож подбала, щоб це не повторилося.

Хоча це мене дуже розгнівало, та все ж заспокоювала думка, що відтепер я ніколи вже не зможу загубитися.

Піфагор дивиться на кошенят.

— Ти не зможеш їх усіх залишити, — каже він.

— Як це?

— Люди рідко залишають увесь приплід.

— А що ж вони з ним роблять?

— Продають, дарують або… топлять.

— Що?!

— Так люди робили завжди. У цьому немає нічого надзвичайного. Твоя служниця має двох дорослих котів — тебе і Фелікса, вона не може залишити ще п’ятьох.

— Але це мої діти!

— Своїм людським розумом вона думає, що твої кошенята належать їй.

— Це мій дім і моя служниця.

— Це — людина, вона діє за людськими правилами. І не забувай, що вони вважають себе вищим видом.

— То зараз, як ніколи, треба, щоб мені вдалося з нею поговорити, аби сказати їй про свій намір зберегти кошенят і почуваюся готовою сама опікуватися ними, всіма ними.

— Здивуюся, якщо це спрацює.

— Допоможи мені, Піфагоре, ти ж маєш Третє Око.

— Нагадую тобі, що я здатен отримувати людські знання, а не передавати.

— А я колись зможу їх передавати — від мозку до мозку, — рішуче заявляю. — І тоді я їм скажу, що вони мають робити.

Піфагор дивиться на мене своїми великими блакитними очима.

— Думаю, що наразі вони більше переймаються іншим, а не тим, щоб слухати думку котів. Не знаю, чи ти помітила в останніх людських новинах: після тероризму, маніфестацій, зіткнень наближається справжня війна.

— Ця «справжня» війна змусить нас ще більше кашляти і блювати, ніж «маніфестація»?

— Замість того, щоб кидати снаряди і коктейлі Молотова, вбиватимуть одне одного вогнепальною зброєю (пам’ятаєш ті палиці, які плюються вогнем) і кидатимуть одне в одного гранати чи бомби, які вибухають, як та, що ми бачили здалеку. Це призведе до значно більших, серйозніших втрат.

— Отже, день починається з двох цікавих новин: моя служниця хоче подарувати, продати або вбити моїх дітей і незабаром сюди прийде війна.

— Я хотів би тобі принести кращі новини, Бастет.

У двері подзвонили. Софі, сусідка, навідалася до Наталі. Та одразу ж схопила моїх дітей і повкладала на велюрову подушку. Дві людські істоти мліли перед моїм потомством і повторювали моє ім’я. Вони фотографують їх на смартфони, які видають спалахи. Потім прозвучало ім’я Піфагора.

— Мушу завершити цей обмін, — каже сіамець, — гадаю, моя служниця хвилюється з того часу, як я сюди прийшов.

— Чого вона боїться?

— Що я «забагато» тобі розповім.

На прощання ми тремося кінчиками морд.

Обожнюю дотик його маленького носа. Ми торкаємося вусами, потім він кладе свою голову на мою шию і різко підводить її, ніби хоче відштовхнути мене. Люблю, коли він так робить.

Потім служниця бере його на руки і йде з мого дому. Наталі перекладає кошенят до мене, і вони швидко починають смоктати. Від дотику їхніх спраглих ротиків мені здається, що вони зрослися зі мною і ніхто не зможе нас розділити. Чекаю, поки вони наситяться і мирно заснуть, а сама піднімаюся до спальні моєї служниці. Вона лежить на ліжку з кремом на обличчі, який пахне огірками. Я вмощуюся на її серці, чую, як воно б’ється. Муркочу на середній частоті: Не треба віддавати чи вбивати моїх кошенят. Я хочу їх зберегти і опікуватися ними. Кілька разів повторила своє послання. Помічаю, як під повіками ворушаться очні яблука, що означає інтенсивну мозкову діяльність. Вона снить. Як би я хотіла впливати на її сни, щоб змусити відмовитися від злого наміру. Її ліва рука відкривається і закривається. Вона обертається і починає хропіти. Її тіло м’якне. Сподіваюсь, вона зрозуміла.

Повертаюся до кошенят і сама засинаю. Мій вечірній сон особливо приємний. Уві сні я знову струнка, міцна і гнучка, біжу через ліс зі своїми п’ятьма кошенятами. Ми гуртом мчимо стежкою, одне за одним. Вибігаємо на галявину, вкриту жовтими квітами, і качаємося разом у травах. Промені сонця просочуються крізь листя папороті, і від їхнього тепла здіймаються у повітрі порошинки пилку. Над нами співає малинівка. Пурхають метелики. П’ятеро кошенят бігають довкола, радіючи кожній галузці і найменшому камінцю.

12. Злочин

Мене хтось щипає.

Прокидаюся від дотику маленьких ротиків моїх діток, які взялися смоктати. Це болить і заспокоює водночас.

У них все ще заплющені очі. Нявчу, але вони не реагують. Можливо, у перші дні вони не тільки сліпі, а й глухі. Тільки запах дає їм змогу дістатися до моїх розподільників материнського молока.

Я не дуже добре знаю, як доглядати дітей. Це трохи складно для мене, мені ще треба призвичаїтися