Бернард Вербер - Завтра будуть коти

На екрані телевізора видно людей, які говорять дуже різко. Складається враження, що вони звертаються просто до нас. Дехто з них має бороду, дехто — у краватці, вони показують кулаки, кричать, суплять брови. Шкода, що Піфагор не встиг розповісти про те, як розвиватимуться події далі.

Коли Наталі покинула гризти нігті, вона запалила цигарку і налила собі якесь питво, що сильно пахло алкоголем. Мене знову знудило. Я не мала сили заспокоїти свою служницю, бо сама почувалась недужою. Оминула сплячого Фелікса, вибігла на другий поверх, щоб зняти напругу, впиваючись кігтями в подушку, аж доки з неї не посипалося біле пір’я. Мені здається, що все важчі й важчі дні чекають мене попереду.

Якась я немудра. А як же хочеться стати розумною!

11. За межами мого тіла

Минуло тридцять днів, впродовж яких я тільки спала і гладшала. І навіть не могла вийти з хати. Вставала тільки для того, щоб поїсти, іноді зустрічаючи свою служницю чи Фелікса.

Тридцять днів без лекцій Піфагора — це тридцять змарнованих днів, і в моїй голові все наче перемішалось. Мій розум — вже не хмара, а розмита туманність. Відчуваю, що нездатна цікавитися ні війною, ні історією.

Мені не хотілося виходити.

Істоти, які живуть у моєму тілі, дають про себе знати.

Вилизую живіт.

Відчуваю ледь помітні виступи коло пупчика.

«Нове покоління»?

Хай би вони не починали мене дратувати ще до свого народження.

Мені не треба навіть дивитися на себе у дзеркало, щоб знати: тепер я вдвічі більша, ніж була. Не змогла б навіть втриматися на краю умивальника. Товста? Тут більше би пасувало слово «опецькувата». Найменший рух мене втомлює, я задихаюся, важко дихаю, я постійно голодна.

Піти до своєї миски — це єдине, на що я здатна.

Відчуваю, як у мене в животі ворушаться нащадки. Вони там бавляться в хованки, чи що? Мої нирки їм за м’яча? А може, вони тлумляться?

Що тепер мене справді могло б втішити? Якби вони всі нарешті вийшли з мого тіла.

Нові опуклості совгаються попід шкірою мого живота. Так, наче хочуть продерти внутрішню стінку, щоб вийти.

Ось і перші перейми. Далі — другі. Невдовзі нові — щораз частіші й болючіші. Наче просвердлюють мені нутрощі.

Ну от, почалося!

Нявчу, надриваючи голосові зв’язки.

Наталі! Швидко! На поміч! Мені потрібна допомога!

Але моя служниця знову перед телевізором.

Егоїзм цієї людської істоти мене вражає. Вона думає тільки про себе.

Стаю між нею і екраном, але замість того, щоб мене погладити чи піти за мною, вона посуває мене, щоб я їй не заважала.

Як горохом об стінку. Доведеться зробити «це» самій, у своєму кошику. Я підозрювала, що в житті ми завжди самі й ні на кого не можемо розраховувати.

Фелікс пропонує свою допомогу, але я знаю, що від нього не буде користі. Він вміє тільки плутатись під ногами і може ще більше ускладнити ситуацію.

Білий ангорець пильно дивиться на мене своїми жовтими очима з геть отупілим виразом.

Я дозволяю йому залишитися, але він не хоче перешкоджати. Навіть якщо він тато, а тільки він «ним» і може бути.

Мій живіт перехоплюють усе болючіші конвульсивні рухи. Перейми наростають. Я бачу, що Фелікс співчуває, але, як будь-який самець, навряд чи може зрозуміти, що переживає самиця в такі моменти.

Ось я відчуваю, як у мені щось опустилося вниз, ближче до виходу. Я зайняла зручнішу позицію в кошику, і з мене моментально вигулькнула мокра голівка зі «склеєними» очима. Вона з’явилася після трьох глибоких потуг. Ну от, сталося. Я щойно народила одне кошеня. Маленький чорний клубочок повільно ворушить лапками, очі все ще заплющені. Інстинктивно перегризаю пуповину. Вона має особливий запах, але виявилося, що смакує незле, тому я ковтаю її. Я пригощаюся власною плоттю! Потім вилизую рідину, яка витекла з мене і яка мені теж видається смачною.

Збираюся вилизати кошеня, але відчуваю новий поштовх. Друге. Воно виходить так само і виявляється цілком білим.

Я даю життя шістьом кошенятам.

Чорному, білому, двом білим з чорними плямками, сірому і… рудому.

Очі в них заплющені, вкриті липкою речовиною, що вийшла з мого тіла. Я по черзі їх вилизую. Одне з них, сіре, не ворушиться. Інстинктивно відчуваю, що треба робити (з’їсти його), але не можу наважитись на це. Відштовхую його якнайдалі від себе і допомагаю п’ятьом іншим вмоститися біля пипок, які вже мені муляють.

Усі мої малюки із заплющеними очима, ймовірно, повзуть на запах, щоб присмоктатися ротами до мого живота. Вони жадібно ссуть молоко. Це нове відчуття, приємне і водночас болюче (руденьке кошеня мене кусає).

Почуваюся спустошеною, але звільненою. Якась особливо тепла хвиля пробігає тілом. Мені добре. Дуже добре.

Врешті-решт думка про те, що я маю дітей, робить мене щасливою, так наче після довгого чекання і болю життя обрало мене, щоб тривати далі.

Фелікс підходить і вилизує мені чоло. Мушу визнати: в цей момент я оцінила такий доречний жест.

— Ти не міг би подбати про сірого? Будь ласка…

Він згрібає маленьке тільце і зникає. Коли повертається, з ніжністю схиляється над п’ятьма ворушкими клубочками.

— Це наші діти, — зворушено каже він.

Я не наважуюся зізнатися, що мала стосунки з іншими самцями з ближніх околиць за кілька днів перед нашим першим актом кохання.

— Вони прекрасні, — додає він.

Я ворушу вухами, намагаючись дізнатися, що робить Наталі, і чую звуки телевізора. Отже, вона й далі заворожена війною.

Життєва енергія струменіє в моїх малятах і пробивається крізь мене.

— Що ти зробив із сірим, Феліксе?

— Поклав перед Наталі. Коли її трохи попустить, мала б його помітити і все зрозуміти.

Я справді чую вигук. Він нагадує той зойк, коли вона виявила мою подарункову мишку. Чую, як вона біжить, метушиться, хапає шуфельку і пластиковий пакет.

Аж тоді вона згадує про мене. Не відчуваю в собі ані докору, ані осуду. Вона усміхається, гладить мене по голові і кілька разів проводить пальцем проти шерсті під бородою.

Розчулитися від таких привітань? Це зараз доречно, мені потрібна підтримка і підбадьорення.

Вона гладить мене і ставить переді мною миску з молоком (мабуть, думає, що коли вдосталь нап’юся, то більше його вироблятиму). Лижу її, щоб зробити їй приємність.

Згадую про сіре кошеня, яке вона поклала у пакет. Можливо, колись цей рефлекс з’їдати власних дітей був рятівним для зголоднілих і виснажених матерів. Але тепер я «цивілізована», і мені це