Бернард Вербер - Завтра будуть коти

— А правда на чиєму боці?

— Хіба це справді має значення?

Зненацька чорні прапори атакують сині уніформи. Обидві групи зійшлися в сутичці і тепер б’ються мало не впритул.

Горять смітники. Дим не дає дихати. Люди кричать, волають, біжать, штовхаються, б’ють одне одного руками і ногами, дехто навіть кусається. Вони кривлять обличчя, лаються, рвуть на собі одяг.

Повітря обпікає, мене нудить. Блюю.

— То, кажеш, «це» ще не зовсім війна?

— Це вже не терористичний напад, але ще не громадянська війна. Це лише «маніфестація, що вийшла з-під контролю». Наразі вони використовують тільки «коктейлі Молотова» (оті пляшки, що горять) і сльозогінні гранати (оті снаряди, що димлять). Ти зрозумієш, що це війна, коли замість синіх мундирів чи звичайного одягу всі люди, обидва табори, будуть вбрані в зелену уніформу.

Я здивована тим, з якою люттю ці люди готові нищити одні одних.

— Нічим дихати. Цей дим ще гірший, ніж цигарковий дим моєї служниці, — нявкаю я. — Нащо ти мене сюди привів?

— Хотів, щоб ти побачила це зблизька. Маєш також знати: те, що діється тут, відбувається й в інших великих містах Франції, Європи, світу. Це наче якась істерична лихоманка жорстокості, яка охопила всіх. Деякі люди думають, що це може бути пов’язане з сонячними затемненнями, котрі збурюють їхні відчуття і штовхають вбивати одне одного. Схоже, це відбувається кожні одинадцять років. Хай там як, а те, що ти побачила, доводить: вони перебувають у фазі саморуйнування. І цього разу вона набула дивовижного розмаху. У мене складається враження, що вони дійшли до останнього епізоду своєї еволюції…

Я струснула вухами: час повертатися.

Ми залишаємо цих людей з їхньою «маніфестацією» і повертаємося до наших безпечних респектабельних осель. Я пробираюся крізь котячий хід і витягуюся у своєму кошику. Тепер у моєму житті є амбітна мета: встановити тут і тепер, у цій країні та в усіх решта культ богині-кішки.

І тоді люди знову житимуть у мирі, об’єднавшись у поклонінні мені.

10. Події в Парижі

Я сплю багато і довго.

Часом цілий день, часом два. Вже було, що проспала три дні поспіль непомітно для себе самої.

Хай там як, я прокидаюся ще завидна геть виснажена. Принюхуюся. Шерсть досі відгонить смородом диму з маніфестації. Вилизую себе там, де запахи в’їлись найдужче. Потім зригую клубки шерсті — просто перед собою.

Знову міркую над тим, що сказав Піфагор останнього разу, коли ми бачилися. Треба було б знайти спосіб надійно запам’ятовувати інформацію, щоби мати змогу колись самій навчати моїх одноплемінників.

Якщо добре подумати, то коли б Піфагор відкрив свої знання іншим котам, не таким розумним, вони не тільки вважали б його дурнем, а й намагалися б його знищити.

Я ж, все-таки, кмітлива і здатна все зрозуміти, але для інших те, що він розповідає, безперечно, може видатись дивним… занадто абстрактним… і навіть божевільним.

Коли звикаєш до брехні, правда виглядає підозрілою.

Фелікс тим часом їв зі своєї миски: ну що хтось такий, як він, міг би зрозуміти з цих неймовірних відкриттів, у які мене втаємничили?

Знання змушує змінити стан розуму, а ніхто не хоче сумніватися у своєму обмеженому баченні світу. Я зригую знову щось їдке з дна горла (чорт забирай! війна — таки шкідлива для здоров’я річ, якщо її згубні наслідки відчутні навіть наступного дня. Думаю, я її не перетравлю).

Підходить Фелікс, він не насмілювався мене будити і тепер тішиться, що може нарешті зі мною привітатися.

Я не бачила його кілька тижнів і щойно зауважила, що він помітно погладшав. Ось що втратив наш вид, пов’язавши своє життя з людьми: ми забули, наскільки необхідне фізичне навантаження. Ми мало бігаємо, недостатньо втікаємо, ми не ризикуємо, ми оберігаємо наше жахітливо комфортне і незмінно нудне існування.

Якщо нічого не зміниться, ризикую стати такою, як він: опецькуватою, лінивою, без жодних планів на майбутнє, — і навіть буду задоволена таким станом речей.

Піднімаюся до кімнати служниці, прослизаю у її ванну і застрибую на умивальник, де я, здається, бачила дзеркало. Тепер, коли знаю, для чого воно, я не боюся сісти навпроти, намагаючись зберегти рівновагу на порцеляновому умивальнику. Дивлюся на себе. От тобі й на! Помічаю, що теж стала грубша! Я що, заслабла? Зранку блювала, тепер потовстішала. Заплющую очі, аналізую свої внутрішні відчуття — і раптом розумію очевидне: я… вагітна.

Міркую: невже це робота Фелікса? Ймовірно. Зненацька мене охоплює єдине бажання: найперше розповісти про це моєму сіамському сусідові.

Оскільки я занадто важка, щоби наважитися на стрибок з балкона на балкон, спускаюся і виходжу через котячий хід. Далі прослизаю до його дому.

— Піфагоре! Піфагоре! Чуєш? Я буду матір’ю!

Жодної відповіді. Не видно і його служниці Софі.

Невже їх тут більше нема? Як мені тепер дізнатися продовження історії людей і котів?

Обстежую будинок. Щось не так. Його автоматичний подавач сухого корму — порожній, миска для води — суха, лоток — неруханий. Піднімаюся у спальню: ліжко служниці застелене, я не бачу жодного сліду, що вказував би на недавню присутність.

Дивлюся у дзеркало цієї кімнати, сподіваючись, що це дасть мені якусь інформацію. Таки так, жодного сумніву, я погладшала. До того ж я починаю відчувати «штучки», які рухаються всередині мого живота. Мої пипки сверблять. Вилизують їх, щоб перестали. Бідолаха, кажу собі, без Піфагора твоє життя стане ще нуднішим.

«Бастет!»

Крик лунав з мого дому.

Наталі повернулася. Я прослизаю крізь котячий хід, поспішаю до вітальні й там зустрічаю служницю. Вона тримає маленьку торбинку, з того, як вона гладить мене по голові, здогадуюся, що вона має для мене приємну несподіванку.

Зважаючи на щедрість її останніх подарунків, стримую свій запал. Вона відкриває пластиковий футляр і витягає звідти нашийник з золотавою підвіскою у формі кульки.

Навіть не знаю, як на це реагувати. Невже вона нарешті зрозуміла, хто я насправді? Невже це приношення?

Наталі звертається до мене і вимовляє кілька фраз, в яких повторюється моє ім’я, та оскільки в мене немає Третього Ока, я нічого не розумію з її абракадабри.

Потім вона всідається навпроти телевізора, і я розумію, що там говорять про події вчорашнього вечора. Збитки, викликані вибухом, показують зблизька. Далі я знову бачу сцени конфронтації між людьми у синіх мундирах та іншими, що кидають в них… як же воно? Ага! «Коктейлі Молотова».

Рівень стресу в Наталі зашкалює. Вона робить щось таке, чого я ніколи не бачила досі, щось цілком божевільне: гризе кінчики нігтів зубами, відкушує дрібні