Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

не дуже пригнічує й зв’язує мої рухи, думки, почуття, лише їх страшенно уповільнює, і це уповільнення дратує, як тупий біль, який втирають великим пальцем в усі кістки.

Я не знав, чого від мене домагався Дом. Не виключене, що він нічого не хотів, крім бажання виговоритися, як це часто трапляється з людьми, які або довго самотні, або занадто зайняті самі собою. За своє життя мені довелося досить багато вислухувати різних сповідей і монологів від колег, знайомих і навіть мало знайомих, хоч я цьому ніколи не надавав значення і забував сказане з хвилиною, коли хтось кінчав оповідати. Очевидно, моє терпіння (чого я, зрештою, мав перебивати комусь, коли йому кортіло витворитися?) або мій вигляд, що мене вже тішило, бо це зайвий раз свідчило про мою солідність, викликав довір’я.

Проте я сам не виявляв найменшого нахилу до роздумування, хоч я і не зараховував себе до поверхових людей. Я не вважав себе поверховим, тільки пощо солідній людині роздумувати? Я не любив утруднювати собі існування, не кохався в зайвому. Для мене, як і для багатьох інших, крім звичайних життєвих турбот, пов’язаних чи то з антикваріатом, чи то з родиною, не існувало проблем, в усякому разі ніяких незвичайних проблем, поки не з’явився в мою крамницю відвідувач.

Я дивився на речі просто, і все виходило просто і ясно, включно з різними неприємностями, які час від часу трапляються в житті. Неприємностями, які не залишали довготривалих наслідків, бо я завжди намагався їх або полагодити, або забути. Я не тяжів ні до перечулености, ні до того, аби страждати більше, ніж належало, ані до нахилу копирсатися в собі, як дехто, розглядаючи це як дурне, а часом і шкідливе. І все таки мені трапилася історія з відвідувачем. Мені, а не комусь іншому. Чому?

Адже скільки я перебирав в уяві своє попереднє життя, я не подибував і тіні якогось натяку на стан, в який мене кинула воля мого відвідувача. До цього не знаходилося жодних підстав, жодних переходів. І все таки відвідувач існував, бо інакше я не потрапив би до Дома, не слухав би його безконечного монологу, чекаючи, поки він дасть адресу, де з’являється мій відвідувач, і мені бракувало сили, аби напруженням волі перетворити відвідувача, Дома, все це оточення на витвір ранкового марення, щоб підвестися серед антикваріяту, заварити чай і взятися до кольорування Гравюр або складання інвентаря.

Я не тямив, ні як записував адресу, яку мені нарешті дав Дом, ні що говорив, якщо я взагалі щось говорив, ні як сходив униз.

Від того, як я сидів за столом у Дома, чекаючи на адресу, аж поки я опинився на вулиці, простяглася суцільна біла пляма. Я знаю лише, що коли я побачив молодиків, які все ще стояли перед будинком, хоч їх нібито й поменшало, щоправда, ' Це могло здатися й тому, що повії зникли, – я ствердив, що теж стою, і то стою на бруку.

– Ви дуже легко одягнені, а вечір свіжий, – сказав Дом, і я з зачудуванням зауважив його і тоді ще раз здивувався, чому він все ще зо мною.

Він нахилився, балянсуючи, у тому ж самому халаті, °Днією ногою на порозі вхідних дверей, а другою на бруківці біля мене, і мацав повітря. Імовірно він проводив мене надвір.

– Почекайте хвилиночку, поки я винесу вам літнє пальто і шалик. Ви розігрілися, а в такий час легко застудитися. Літні вечори небезпечні. За речі не хвилюйтеся. Повернете колись принагідно, коли заблукаєте в ці краї.

З гурту кілька молодиків привіталися з Домом.

– Почекайте, я зараз.

– Благаю вас, не треба! – несподівано для самого себе вигукнув я, хапаючи Дома за небесний халат. – Дуже вам дякую, але мені зовсім не холодно. До мене простуда не чіпляється. Початок літа. Крім того …

– Ви простудитеся.

– Благаю вас, не треба! Ні. Запевняю вас, ні. Я не хочу! Мені не потрібно. Мені нічого не потрібно!

Я раптом зауважив, що я кричу, тільки зупинитися я вже не міг.

– Мені нічого не потрібно, – повторював я, чуючи, як я весь горю, і ще мить – і я втрачу панування над тілом і почну підскакувати, як піч-чавунок, в яку всунули, замість поліна, автомобільну шину, від якої розтоплюються рури.

– Я не хочу! Не хочу. Не хочу!

– Заспокойтеся, якщо ні, то ні.

І тоді лише настала тиша. Я навіть не чув його кроків, ніби він згортав їх за собою і забирав до кишені.

Я помацав себе, аби дійти до тями, і спробував заспокоїтися. Адреса справді лежала у мене в кишені, отже з цієї миті виключно від мене залежало, що далі. Однак мій душевний стан ніяк не давався себе уговкати. Я похитався, аби легше зосередитися, тільки де ж там! Думки і почуття мінялися з несамовитою швидкістю: заки я встигав зупинитися на якійсь більш-менш виразній думці чи почутті, як їх вже і тіні не лишалося, а нові на їх місці виявлялися ще більше натривкі, щобільше, вони не зраджували найменшого стосунку з попереднім, наче з кількох осіб протилежної вдачі ви- помпували всі почуття й думки і, перебовтавши в машині для змішування цементу, влили назад у мене. У цю хвилину на моїх плечах перебувала явно не моя голова. Мене унедійснили, і я сам не зчувся – коли. Чи цим способом прийшла запізнена реакція на розмову Дома, чи, може, моє попереднє «я» вирішило остаточно звести зі мною порахунки за те, що я дався втовкти себе писати біографію відвідувача, я не зважував, проте, в одному я не сумнівався: моя свідомість, навіть частково моє тіло, розпалися на жмут волокнин, і кожна така волокнина вела самостійне, не подібне до іншої існування, цілком (відмінне від моїх нахилів, уподобань; я хапався за них, як за рятівну соломину, та за жодною з них не встигав угнатися.

Я звісив руки в кишені і пальцями подумав, що запальничку і цигарки забув у Дома, проте від самої гадки повернутися і забрати їх я зробився одразу від голови до п;ят невагомий, мені здалося, ніби я падаю, як падають уві сні, і я зрозумів: мене вже ніщо не затягне назад. Те все я відрізав за собою. Я не бажав ні чути монологів, ні бачити Домових очей, взагалі нічого і нікого, головне – щоб мене не чіпали.

Я ще раз пересіяв усі кишені. Цього разу з більшим успіхом. Порожні кишені через якусь непередбачену примху природи явили раптом, як Венеру з морської піни,