Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

проводячи рукою поперек по смузі біля їх ніг ніг, другі — ствердно кивали головами і теж, але вже ногами, витупували в снігу оту поперечну смугу.

Все це означало, що городня ділянка відрізається тепер від їхніх власників попід самі вікна[18].

Весною червоноармієць Павло Шемета прислав листа: лежить він у шпиталі в місті Архангельську. Відірвало йому на війні ліву ногу. Рана майже загоїлась. Почуває себе добре. Просить жінку, щоб вислала йому поштою кашкета, штани, сорочку, щось взутись, бо збираються його випустити додому[19]. І ще писав Павло, що за пошматоване на війні військове обмундирування (відірвану осколками ногавицю, посічений черевик та обмотки) йому не треба нічого відшкодовувати, бо начальством враховано, що він перебував на той час у Діючій Армії.

Прибалтійські держави (Латвія, Естонія, Литва) одна за одною «добровільно» зреклися своєї суверенності і стали рівноправними республіками Радянською Союзу.

Хлопчаки мріяли, щоб якомога швидше стати дорослими. А тоді — неодмінно до війська. Кожен уявляв себе звісно, льотчиком, моряком, танкістом, кулеметником, просто червоноармійцем, що весь час стріляє в ворогів та закидує їх гранатами. І кожен день подвиги, подвиги, подвиги…

Та все це згодом, а поки що у мене своє життя зі всіма його ознаками. Як день змінюється на ніч, як після вечора наступає ранок, так і у мене: безтурботність чергується з прикрощами, успіх з невдачею, радість зі смутком.

Ось я йду в сусіднє село за п’ять кілометрів від нас, там живе моя тьотя. У неї з мамою домовленість: якщо у мами багато роботи з пошиттям спідниць, блузок і т.ін., то несу частину роботи до тьоті; якщо у тьоті багато роботи, то я приношу від неї до мами. І це майже кожен день.

Потім тьотя переїхала в інше село. Вже за десять кілометрів. І знову я на підхваті: то мірку зняти, то якийсь клаптик занести… Доводилось йти і лісом, і полем, і ледь помітною стежечкою.

Прислухався до співу пташок, дзижчання комашок, жучків. Спостерігав за безмежним хвилюючим морем хлібів. Якогось разу загадала мені мама піти у Вербівку з якимось дорученням. Стояла зима. Встав я раненько (щоб встигнути до школи), сяк-так вдягнувся і побіг. Кажу «побіг», бо справді не ходив, а бігав. Побіг, але невдало розрахував маршрут. Не захотів я бігти дорогою, а щоб скоротити відстань, побіг через поле. Навпростець…

Перед цим за кілька днів була відлига, а тут вдарив мороз. У полі на снігу утворився льодок. Йдучи по цьому сніговому полі та кожним поступом провалюючись через крижаний настіл, я швидко втомився. Ноги, взуті в слабенькі черевики почали замерзати. До села ще далеченько, назад повернути вже пізно.. Злякався. Занепокоєння швидко переходило в тривогу.

То все сприймалось не стільки розумом, скільки природним інстинктом. Не пам`ятаючи, що навколо мене і що зі мною, я ввалився до сіней хати (стояла на початку села). Бабуся щось промовляючи, роззула мене, поставила ноги в цебер з холодною водою, а згодом, витерши, змастила ступні гусячим салом. Вертався я вже дорогою.

І все ж оті «збігай», чи «сходи» не були ніколи для мене чимось обтяжливим, неохочим. Не раз бувало так, що я сам шукав зачіпку, щоб спонукати маму до думки: як ти вже так хочеш, то занеси тьоті оцю викройку, а забереш у неї дві катушки ниток сороковий номер. Все. Причина є. А далі я вже здійснював свій потаємний задум: чого–то піду у село. По-перше, мені обов`язково дадуть щось поїсти; по-друге, як я буду йти додому, то бабуся обов`язково скаже: «Зажди–но хвильку».

Потім вона вилізе на піч і довгенько буде там перебирати якісь вузлики, мішечки, розміщені на вбитих кілочках та в різних куточках–схованках.

Я стою біля дверей, перебираю босими ногами, шморгаю носом гадаю:

— Що ж то, бабуся, на цей раз дасть? Нарешті, вона поволі злазить з печі.

— Візьми ось.

Дочекався. У вузлику два яблука, двійко сушених грибів, півдесятка горіхів, жменя гарбузового насіння. Я сам себе хвалю:

— Таки ж недарма пробіг цих десять кілометрів. Бабуся добра.

Виходимо на шлях за село. Піднімаємось на високий пагорб. А вже тут бабця, перехрестивши мене, з неодмінним зітханням промовляє:

— Біжи, синку, біжи. Та дивись там…

Колесо мого життя котилося, котилося. Все нові і нові картинки потрапляли в поле мого сприймання.

На певний час моя «кумпанія» знайшла собі розвагу в колгоспному клубі. Хоч рідко, але привозили туди кіно. То була подія. Людей приходило багато. Скільки могло розміститись у кімнаті звичайної, знову ж таки, колишньої «куркульської» хати? Сідали на довгі лави, а ми, звичайно, на долівці спереду, носом тулячись в екран, що був звичайним простирадлом, розвішеним на стінці.

Кіно німе. Про все, що відбувалось на екрані розказував кіномеханік так, як він це розумів.

Щоб там не відбувалось у клубі, ми були завжди там. Лекція про міжнародне становище Радянською Союзу — слухаємо; лекція про з’їзд партії — слухаємо; про пленум — слухаємо. Треба було тільки поводити себе так, щоб зайвий раз не потрапляти на очі.

Проміжок між цими важливими політичними заходами заповнювався звичайними собі танцями вже значно дорослішої від нас молоді, а то і просто — лузанням насіння, реготанням хлопців та дівчат.

Клуб був добре прикрашений. На червоних полотняних довгих смугах заклики партії до народу, а вже нижче — всі стіни були заліплені теж червоними плакатами з зображеннями на них численних соратників вождя, зубчатим муром Кремля, п`ятикутними зірками, серпами, молотами… то вірних синів партії.

Як всі діти, ми могли принести клопіт батькам з будь-якої сторони. Часто з тієї, з якої вони не чекали.

За містом, по дорозі на село Голодьки було військове містечко. Там квартирувала військова частина. То стрілецький полк, то кавалерійський, то танковий.

На деякій відстані, у полі, було обладнане стрільбище і полігон. Час від часу на тому полігоні військові проводили тренувальні стрільби з кулеметів, рушниць. Перед навчанням полігон охоронявся вартовими, щоб, не дай Бог, хтось з мешканців навколишніх сіл (Лозової, Вербівки, Порубенець, Вугринівки) не надумав вийти в поле. Ніхто не міг пройти, чи проїхати. Ніхто, але ми, діти, могли.

Ще до початку стрільб кілька хлопчиків ховались на підніжжі пагорбу у першу-ліпшу ямку–рівчачок і терпляче чекали, коли-то труба сповістить на обід.

Тут ми вже перші нишпоримо