Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

вчасно вона прийшла до школи, скільки було уроків, чи є братик, сестричка… Тут же зачепив ниточку:

— А що було після уроків?

— Приймали в піонери.

— То я тебе поздоровляю.

Відчуваю — не туди, бо дівчинка знову напружилась. Та й мені вже став зрозумілим її стан.

— Не прийняли?

Відповіді немає. Тобто, відповідь вже є, а моє запитання — то зайва риторика.

А тепер вже «рубаю»:

— Що сказала вчителька?

Почало дитятко перераховувати всі свої тяжкі гріхи: закладку до книжки не зробила, в щоденник завдання не записала, фартушок вдягнула не білий, а чорний і ще… ще… ще… Завів я дівчинку додому. По дорозі розказав, що сказати мамі. Згадав я тоді, як-то мене приймали… А таки прийняли! Правда, не в такій урочистій обстановці, як це було двадцять другого квітня, але прийняли. На другий же день, надвечір, завітав директор школи Яків Семенович Давидзон. В кімнаті стало тісно. Яків Семенович був таким же широким, як і високим. Мені наказано погуляти в дворі. Біля фіртки декілька сусідських школяриків, запитливо позираючи на мене, невміло виказували своє співчуття. Я ж все передумав і тривожно чекав: що то буде від мами? А нічого.

І директор пішов, і мама не квапиться гукнути мене додому, і школярики не дізнались, чого саме він приходив.

Через кілька днів, під час великої перерви зібрали нас, жменьку хлопчиків і дівчаток, у сусідню класну кімнату, вишикували біля класної дошки і, по команді однієї із учительок молодших класів, піонери уже з кількарічним стажем пов`язали нам червоні галстуки.

Саме тоді я збагнув, що таких, як я, чимало. Завдана мені прикрість того дня десь поділась. Я став таким, як всі. А оскільки у всіх тоді було щасливе дитинство, то був щасливий і я.

Дуже захотілося, щоби якомога більше людей побачили, що я ПІОНЕР. Я щиро пишався цим, радість розпирала груди.

Вступ до лав піонерів мав для мене певні наслідки. До цього часу я читав тільки те, що у підручнику. Та незабаром нам повідомлено, що кожен піонер має виписувати газету «Піонерська правда». Дала мені мама гроші, і от вже чекаю газету. Поштар підходить до нашою паркану, витягує газету, дивиться в папірець і, нарешті, закладає газету між двома штахетинами. Здійснилось! Принесли особисто мені! Поважно виходжу в двір. Неквапливо забираю свою газету.

Незабаром нас учителька повела в міську бібліотеку. Записались, роздивились, погортали сторінки. З того часу почав багато читати.

Добре пам’ятаю товсту книжку з червоними палітурками і глибокий тиснений шрифт «ВКП(б) В РЕЗОЛЮЦИЯХ И ПОСТАНОВЛЕНИЯХ». Зберігалась ця книжка в скрині разом з іншими речами батька.

Та повертаюсь до школи. Справа в тому, що школа досить точно і тонко відчуває всі ті зміни, які відбуваються в суспільному житті країни. Загальна ж атмосфера тодішнього шкільного життя — бадьорість.

Далекі від нас події в Середній Азії (Узбекистан, Туркменістан, Південний Казахстан) доносили відлуння боротьби з басмацьким рухом, який не вщухав ще й на початку тридцятих років. Успіхи відважних червоноармійців час від часу підживлювали душі маленьких громадян отією саме бадьорістю. А челюскінці, а переліт Чкалова, Байдукова, Белякова, а будівництво Біломорсько–Балтійського каналу, а школярка Мамлакат, а Павлик Морозов…! Все це захоплювало, кликало до наслідування.

А як ми дали «по зубах» японським самураям біля озера Хасан![13] Не було такого школярика, який би не чув і не знав висоту Заозерну, Безіменну, Кулеметну, Гірку…

Рівно через рік знову билися з японськими мілітаристами біля річки Халхін–Гол[14]. Величезний поштовх патріотизму проник у душі і мозок майбутніх захисників. Ми при першій-ліпшій нагоді, зібравшись вдвох–втрьох, а то і цілим класом, несамовито співали:

Ім`я Маршала Блюхера[15] командуючого в той час діями Особливої Далекосхідної Армії, знали всі; для всіх ця людина була взірцем вмілого полководця.

Та вже через кілька місяців ми так само несамовито співали…

На границе тучи ходят хмуро,Край суровый тишиной объят.У высоких берегов АмураЧасовые Родины стоят.……………………………………………Три танкиста, три веселых друга,Экипаж машины боевой.І тут же, без передиху:Расцветали яблони и груши,Полегли туманы над рекой.Выходила на берег Катюша,На высокий берег, на крутой.

Тим часом, успіхи наші по захисту держави, яку з усіх сторін оточували підступні капіталісти, множились.

Німці з Заходу визволяють своїх східних співвітчизників з «пазурів» ненависної Польщі. Ми ж, зі Сходу, визволяємо своїх західних братів з «кігтів» панської Польщі.

Наша переможна хода прискорює свій поступ. Якась там Фінляндія розмістилась на недопустимо малій відстані від наших кордонів. Кілька мільйонна країна загрожувала 150‑мільйонній державі, що займала шосту частину земної кулі.

Весь радянський народ зажадав негайного виправлення такої історичної несправедливості. Червона Армія за кілька зимових місяців розгромила маннергеймівські укріплення і поставила на коліна зарозумілих чужинців[16].

Добре пам’ятаю люту зиму 40‑го року. Морози тримались вже кілька тижнів. Добре було чути тріск розірваних морозом дерев. Село обезлюдніло. Тільки рипіння снігу сповіщало, що десь перебігає перехожий, або хтось господарює в дворі. Злипались повіки, було боляче протирати очі. В такі морози нагріти хату — то марна надія[17].

Де ж тих дров узяти? Якогось лютневого ранку розбудила мене мама (я ніч не спав від холоду, і лише вдосвіта трохи зігрівся і заснув) і пошепки нахилившись до мене, каже:

— Встань–но, Болік, встань. Дивись, до Шемети прийшли землю відрізати.

Я схопився не від того, що почув «землю відрізати», швидше від того, що мама сказала це пошепки.

Наблизившись, як і мама, до шпарини у замерзлому вікні, я побачив у сусідньому дворі кількох дядьків–колгоспників, котрі йшли по городі за рахівником Йосипом Владикою. Йосип Владика у баранячій шапці та у довгій коричневій свиті, поринаючи до колін у пухку снігову ковдру, хвацько перекидав сажень, все ближче і ближче підходячи з глибини городу до хати.

Так дійшли вони разом до самої хати, біля котрої попід самою стінкою стояла стара Шеметиха, за нею молода, а поруч з півдесятка їхніх дітей.

Стояли вони всі з якось безсило опущеними руками. Ніяк не виказуючи ні словами, ні рухами свого стану, свого відношення до того, що відбувається.

Виконавці ж були занадто рухливі. В той час, коли один, звертаючись до молодої Шеметихи, виразно показував рукою вдовж на тільки що пройдену борозну, а потім