Григорій Михайлович Косинка - Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка

до мене спромігся. А потім Лундик, а потім Проневі пихаті балачки про українців і про Маркуру. Бійка. Стрілянина. І остання подія з Корецькою. Ви чули?

– Не чув, – пролунала відповідь.

– Все це мене зробило чужою в людському житті, – говорила панна Варка, не помітивши заперечення. – І я вже не відчувала, але знала, що я не людське серце, не людська душа, а чорна пляма на тому місці, де повертаюся. Чорний холодок від хмари зникає, коли вона розходиться. Чорні тіні по кутках старих церков і каплиць на кладовищах зникають, коли туди сонце стане повнотою свого світла. А чорнота мого єства ставала ще чорнішою під сонцем серед освітлених пишнотою його проміння дерев, хат, тинів, криниць, птахів і дітей. Тільки глупої ночі надворі тьма в повній гармонії з чорнотою мого духа. І ось із такою свідомістю, як бачите, уже не шукати стежок до людського життя, і я рішила їхати в Лебединський монастир в черниці. Там за ігуменю стара панна Карташова, рідна тітка моєї товаришки, з якою я сиділа разом на парті в гімназії. Як бачите, ось чемодан, а ось корзина, споготовлені в дорогу. І останнє моє прохання до вас у цьому світі: це відвезти мене якомога швидше туди. І та воля, про яку ми думаємо, а не говоримо, настане нам обом.

І встав отець Дмитро із свого місця і промовив до дочки слово, в якому була і згода, і ніби полегшення.

– Так, сьогодні ми покинемо це подвір'я горя і не потрібних тривог. І через деякий час ти узнаєш, дочко, всього трохи більше і не кинеш на мене каменем за те, що не був я з тобою щирий, а ти через те не мала батька. Тоді і людська, і Божа правда оборонять мене перед тобою. І ти хоч і пізно, але матимеш мене за того, ким я тобі справді є. А зараз піду, нехай дід лаштує від'їзд.

І вийшов отець Діяковський з кімнати, а панна Варка, обернувшися лицем до лутки, дала волі почуттю, що скидалось на плач. Від його не здригалися ні плечі, ні стан, вкутаний в зелений халат з червоними смугами по краях. А все ж таки стало б сумно тому, хто зрозумів би розпаяну непорушність німотної дівчини. А день за вікном над вишнями, над тином і над горобцями, згинаючися, ніс до заходу велике та гаряче сонце, ніби не помічаючи ні неміряного горя, якого не сполоскати ніякими гіркими сльозами, що ллються з людських очей і в хатах, і надворі і помітно, і непомітно. Ні чистих рік ніби не помічаючи серед рогози та очеретів, які скидаються на пролиті сльози незчисленними поколіннями нашого народу.

А ввечері, коли зійшов місяць, і забіліла над Тернівкою церква, і з неї закукувавкав сич, із священикової садиби виїхала бричка з вузлами, з чемоданом та з корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.

Бричка швидко з'їхала на місток Тясмину, над яким то тут, то там пливли тумани і, зачепившися за кущ рогози або очерету, зупинялися і зверху блищали місячним світлом, а внизу від води темніли тіні, які розскакувалися, коли пролітала дика качка чи лиска, у вечірні сутінки прибережних верб, тополь, осик, верболозу і садків. А вслід мандрівникам далеко з покинутої садиби було чутно, як гавкав і, захлинаючися, вив Пірат.

Розділ десятий

Перед ранком зійшов великий дощ. На шляхах і в ровах поутворювалися калюжі. Вся попова садиба в Тернівці була мокра. З вишень, з яблунь і з стріх капала вода. Скрізь на кладовищах і в саду висока трава від несподіваного купання поприлягала. По всій Тернівці співали півні, віщуючи погожий день і підкреслюючи злагоду води, землі і повітря наперекір цілонічному гавканню і виттю Піратовому, що ніби пручався всім єством із пустелі, яка вже дихнула своїм мертвотним подихом на всю садибу. Церква тим боком, що на схід, сполукою ранішніх подощових кольорів казково червоніла. Аж небеса у найдальшу височінь, в яку тільки людське око могло сягнути, двигтіли свіжим і білувато-прозорим її настроєм, який здавався продовженням дзвіниці на найдзвінкіші, ще не збуджені гамором дня верхи степових лун.

І дід Гарбуз, мабуть сповнений цією ранковою бадьорістю Божого світу, швидко увійшов у двір. Був босий, з підкачаними холошами білих полотняних штанів, які облягав кругом стану зелений пояс. Шапку мав підсунуту аж на потилицю, мабуть, від далекої ходи. Правою рукою, замість батога, тяг за товщий кінець довгу тоненьку ліщину. Увійшов, глянув на неспокійного Пірата і відчинив ворота навстяж до шляху. Потім підійшов до кухонних дверей, шарпнув: не відчиняються.

– Ще спить, – сам собі проказав і пішов та відв'язав Пірата.

Собака, одв'язаний, з усієї сили побіг до хати і став гопки на стіну проти панниного Варчиного вікна і почав вити.

Тим часом дід Гарбуз вивів з коровні на налигачі біленьке теля, за ними вийшла велика корова симентальської породи, біла з жовтою плямою на лобі. До її куцих ріг була прив'язана друга корова, видно, ялова, такої масті, яку мають загалом всі українські воли знаної черкаської породи. Дід вів теля з двору селом. За телям ішли обидві корови. Пірат, побачивши таке, кинув вити і миттю догнав і випередив небачену ще ніколи такого ранку і в такому складі процесію. Випередив і ліг черевом на шляху, головою до діда Гарбуза і, благаючи, загавкав. Коли дід наблизився до нього, він знов схопився і відбіг на таку саму відстань і знов ліг і загавкав. Так він робив кілька разів, і аж тоді вже, як дід Гарбуз сказав йому: «Ну годі, годі, я вже й тебе візьму», він підбіг до нього, лизнув у руку і пішов поруч, помахуючи хвостом, не зважаючи навіть на білу корову, що все наближалася до нього і нахиляла голову, аби злякати.

Коли через деякий час дід вернувся без корови і без собаки, то застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору. Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози: «У бісової душі дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді. Навіщо мене Бог на світ народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справді хтось покрав корів? Ходім у повітку, та ще й ви подивитесь». – «Нема чого мені дивитися, – відповів дід Гарбуз. – Корови я собі забрав. Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?» – «Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили»! – гукнула розпачливо Дунька. «Ну, то знай, сюди вже ці, що