Маркіян Камиш - Оформляндія або Прогулянка в Зону

безiменних шматкiв землi — ховаються люди. Ховаються аби пересидiти патруль, аби пливти на Прип'ять, аби ловити там гiгантських сомiв у заборонених водах i продавати їх київським ресторанам, назви яких потонули в болотi.

Зрештою, мене запихають в обiзьянник «бобiка»: в такий, де сидиш, мов знак запитання, зазвичай спокутуючи грiхи зеленозмiйства у публiчних мiсцях i дрiбне хулiганство у великому мiстi. Разом зi мною запихають два рюкзаки і казанок гречки, яку ми так i не встигли доїсти через ментiвську навалу. Дверi гупають, «бобік» заводиться i суне подалi вiд секретних об'єктiв i кинутих мiст. Стрибає на вибоїнах чорнобильських дорiг.

Я пробую уявити щось хороше, але крiм пляшки спирту нiчого придумати не можу. Згадую про гречку i пробую жерти: виходить так, нiби хтось б'є татуху, женучи сiмдесят кілометрів бездорiжжям. Я хапаю пригорщами, а вона сиплеться на штанi. Пробую закурити. Ми взагалi багато палимо, але останню цигарчину завжди лишаємо на якiсь безглуздi урочистостi на зупинцi пiсля бiганини в темрявi. Останнiй синiй «кемел» завжди натякає на дорогу додому. Навiть якщо в бобiку. Останнiй «кемел» — це так само приємно, як серед свiжостi ранку кинути ванну з п'ятнадцятого поверху на асфальт.

Зрештою, мене привозять у РУВД, командир взводу мурмоче щось про шпигунiв i зрадникiв. Кличе сбу-шного полкана. Полкан у мисливському комку плавно завалює i говорить агресивною росiйською, шо нам всiм вафлi, але вiдпускає спати у райвiддiлок. Завтра я отримаю свiй протокол.

Взагалi, нас мали вiдмазати: рибалки з Чернiгова — у них знайомства з чорнобильськими ментами. Нас мав вiдмазати Мiша Ставрида, але вiн навалявся з сержантиком з другої роти i вони попливли. Може, рiзонули хвилю. Вiн виплив, мент — нi. Ну Мiша, ну чортяка, треба ж так — утопить мєнта.

Зрештою, я таки їду в Iванкiвський суд. Свiтить сонце i асфальт траси Чорнобиль—Київ давно пора пiдлатати. От би зараз пивка. За двi години я i всi мої похмурi бомжi виповзаємо з Iванкiвського райсуду i менти добрiшають: дозволяють купити «Чернiгова» у ригалiвцi поряд, за три сотнi визиваються пiдкинути на наступну пиятику в бiк Київського моря.

Всi веселiшають, димлять «кемелами» i падають в салон. Сержант за кермом врубає радiо. Ми тулимось на заднiх сидiннях. Перед очима бовтаються ментячi шеврони, гучно лабає шансон, буханка пролiтає село Сукачi. Пусто-порожньо, тiльки хронiчного вигляду тiло тягне здоровенну, металеву трубу на старезнiй «Українi». Спиздив.

***

I зустрiч з мiлiцiєю для мене набагато приємнiша, нiж з тутешньою фауною. Хоча кабанiв i вовкiв ми давно боятися перестали, а ведмедi у наших краях — епiзодичнi гостi, та найстрьомнiше за всю на свiтi мiлiцiю, оформляння i допити в СБУ — зустрiти на вiдшибi рись. Мегагерц рисi. Тисячi серцебиттiв i хиже дихання, пiд яке будуєш барикади з дверей, а десь на горищi вовтузяться малi рисята, i ось важко дихає здоровенна рись-мати, мегагерци дихання якої палять пiонерськi багаття страху i панiки.

Колись давно кiт сильно роздер менi обличчя. Вiдтодi кошмарили сни про тигрiв, якi завжди гризли на смерть. I одне марево грало на реплеї щомiсяця: пiдривало з лiжка, змушуючи з переляку втичити на молодий мiсяць крiзь нiмецький двокамерний склопакет. Мiсяць ховався за хмарами, я намагався заснути i знову падав у страхiтливий сон. Ось я гуляю по Прип'ятi i наштовхуюся на кубло з малими рисями. Нутро холоне i я кричу собi подумки «Бiж-и-и-и-и-и!», — а в цей момент ззаду щось хапає за карк.

При контактi в Зонi рись завжди вiдступала, та не зараз. Хрипи i шарудiння, рики i нiмi загрози означають одне: ми двiчi невдахи i вибрали хату, де живуть малi рисi, де живуть мої нiчнi страхiття. Від жаху гатили дрючком об каструлю у спробах вiдiгнати рись-матiнку, яка ломилася у всi щiлини барикад. Розiклали багаття з меблiв посеред кiмнати i задихалися, але це набагато приємнiша смерть.

Сичали вуглi, трiщали тiла стiльцiв i струмками полiського ладану вiдлiтали до небес крiзь дiрки у стелi нашi страхи, молитви i благання про порятунок. Вiдлiтали димом у яскраво-зоряне небо всi чорнi думи i страждання. Коли ранок кинув сiрiсть i пасмур на туманнi поля, на вологi мiшанi лiси, коли цвiрiньчання птахiв сповiстило про свiжiсть ранку, про росу на травi, про ще один теплий i сонячний день — рись затихла. Затихли i ми. Мертвим сном.

Тодi обiйшлося: рись чатувала бiля дому, але втекла, коли вийшли на вулицю. Може, рисята були у пiдвалi поряд з хатою, може на горищi. Але я знаю: смерть тодi ходила назирцi.

Рiдко коли хочеш, аби в хату завiтав непрошений гiсть у синiй формi. Але тодi я тисячу разiв пожалкував, що то був не сержант третьої роти чорнобильської мiлiцiї, а Генерал Рись. Та i звiдки в тiй глушинi було взятися сержантам? Ми тодi залiзли в Хутiр Золотнiїв. Його не iснує в природi, навiть Київська картографiчна фабрика про нього починає забувати. Я постiйно вишукував на картi найдальшi вiдшиби i пер саме туди. На нелегальских трактах пiсля кiлькох рокiв бродiння нема жодного вiдчуження. Воно тiльки в глухих прикордоннях, де не ступала нога нелегала i офiцiйного туриста. Воно там, де забуття.

***

Мiлiцiя може сидiти в Засаді, а може i не сидiти. Я можу помiтити вогник цигарки, силует машини, можу почути тихий суржик у темрявi та змiнити маршрут. А можу i не помiтити — тодi мене сцапають i будуть довго допитувати, де сховалися тi п'ятеро з якими я додумався поїхати маршруткою до колючого дроту, зраджуючи звичкам. У мене втретє поцуплять нiж i посадять у патрульну машину, аби сторожити до свiтанку мою сталкерню.

Зрештою, все може бути прозаїчнiше i сержантики поснуть о четвертiй ранку, а я прошмигну повз, як тодi, коли була злива i я бiг до Прип'ятi пiд разючими блисками грозових небес. Якщо хроплять нормально, можна написати маркером записку на папiрцi, щось типу «Привiт мужики!» i причепити до двiрника на лобовусi. Головне, аби у цей момент прокинулись. Головне, ставитися до протоколу фiлософськи i готуючись пам'ятати, що ризик є завжди, хоча грамотна пропрацьовка маршруту крiзь непролазнi хащi зводить ризик до мiнiмуму. Така собi гармонiчна сумiш стоїцизму i фаталiзму — протоколiзм.

I цей клятий шматок землi називається зовсiм не Чорнобильщина, не Полiсся, не Зона вiдчуження, не Заборонена Зона, а Оформляндiя. Чесно, я вже не пам'ятаю скiльки разiв менi тут оформляли протоколи синьожупаннi дядi. Iнодi я просто нагулююся до посинiння, просто живу тижнями в Прип'ятi i можу здатися заради облому, ну