Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

Заснувши із болем у грудях бачу кусочки свого життя: ось мама посміхається мені, коли забирає з садочка, перший дзвоник, останній, прогулянка по парку, кафе, морозиво, мої сльози, коли пішов тато... Все це тепер сіре без її присутності. Постійно прокидаюсь виринаючи зі сновидінь. Обличчя вологе від сліз. Навіть уві сні біль не проходить, навпаки, стає сильнішим.

Прокидаюсь о шостій ранку, про що сповіщає будильник біля ліжка. Про себе рахую скільки минає часу, поки все-таки змушую тіло підійнятись й зустріти новий день. Проходжу на кухню, попередньо вмившись та почистив зуби, але там нікого немає. Квартира тиха та порожня. Ні Артема ні Антона. Відчуваю сором, за свої вчорашні слова. Ніхто не винний в тому, що доля забрала життя чудової жінки. Антон так само страждає, як і я. Безцільно ходжу із кімнати у кімнату. Сліз вже немає, напевно я їх виплакала учора. Залишилась тільки біль, яка чорна діра поглинає все хороше, яка їсть мене з середини. Повертаюсь назад у ліжко й без будь-яких думок дивлюсь на стелю. Я не знаю, що мені робити далі. Як жити без людини, яка все життя була поряд, яка любила мене найбільше у світі? Як мені впоратись із цією втратою та зібрати життя по уламках до купи? Що взагалі люди роблять, коли горе, без стуку, заходить в їхній дім, серце?

До першої години дня я так і не зрушую з місця, роздивляючись свою кімнату ніби вперше побачила, а потім дзвонить телефон. Це Ліза.

- Привіт. - Одразу відповідаю на дзвінок. Від довгого мовчання голос сухий та грубий.

- Ліро... Привіт. Артем мені розповів, що сталось. Мені так шкода. Хочеш я приїду?

- Ні. Пробач, але зараз не хочу нікого бачити.

- Добре. Я розумію. Я ще передзвоню. Тримайся. Я тебе люблю. Ти не одна у своєму горі.

- Дякую Ліз. - Після цього кладу слухавку.

Не хочу ні з ким розмовляти. Все, чого хочу, щоб мама була жива, щоб нічний дзвінок мені тільки наснився, але реальність на жаль сурова й нещадна.

Ввечері Антон та Артем приходять додому. Я зустрічаю їх на порозі. Антон без слів розуміє моє німе вибачення й просто обіймає, шепочучи, що все налагодиться, що він поряд. Мені напевно має стати легше від цих слів і я справді відчуваю, що хоча б не одна, та біль чомусь все одно не минає.

За вечерею Антон розповідає, що ходив по справах, домовлявся про похорон Марії. Він навмисно не розповідає все у мілких деталях, але я розумію, що потрібно було вибрати труну, знайти місце де відбудуться поминки... Артем весь цей час мовчки їсть, просто слідкуючи за моєю реакцією на слова тата. На його обличчі біль та смуток. Не знаю чим це викликано, моєю втратою матері, чи тим, що Фрол у нас скоріше за все на хвості...

Вночі, коли після гарячого душу, під яким я виплакала ще море сліз, закутуюсь в ковдру та накриваюсь із головою. Довго не можу заснути, але потім відчуваю, як матрац ліжка прогинається поряд. Знайомий запах осінньої свіжості закутує мене в свої обійми.. Присутність Бойко трішки заспокоює, що дивує мене. Дивно й те, що він взагалі прийшов. Іноді мені здається, що наше з ним порозуміння в маленькій квартирі лише наснилось, але ось він, поряд, притискає до грудей, шепоче, що хотів би забрати мій біль собі, і як він жалкує, що був недоумком. Під монотонний говір я провалююсь у сон без сновидінь.

                                                                    * * *

Місяць після похорон матері Ліри.

Тридцять днів пройшло з моменту, коли мама покинула цей світ. За ці дні я встигла ні тільки тонути в горі по втраченому, а й звинуватити її у тому, що взагалі посміла мене покинути. Потім знову повернулась до меланхолічного стану.

Через сім днів після того, як труна мами опустилась під землю, Антон поринув із головою у роботу, щоб не мати змоги думати про кохання свого життя, але я бачила, що ввечері він так само, як я мовчки страждає, захльостуючись у темноті слізьми.

Весь цей час я не відвідую університет. Просто не можу. Та й не хочу. Не хочу бачити ці погляди, які будуть кричати, нагадувати, що мами немає. Не хочу спостерігати за їх оманливо співчутливими обличчями. Артем теж не ходить туди, тому що залишається зі мною. Він постійно підтримує мене, намагаючись не дати впасти у прірву відчаю та болі. Одного разу йому вдається вмовити мене вийти на двір, як раз в останній день листопаду, коли йде сніг, кружляючи у світлі ліхтарів, поки я плачу, розуміючи - це перша зима без мами. Я не хочу зустрічати її без неї, але мушу... В мене просто немає вибору.

Першого грудня, ввечері, коли Артем знову навмисно тягне мене на відкриття новорічного ярмарку, я розумію, що як би там не було - життя іде. Залишається лише біль за втраченим. Як тільки ми проходимо різдвяну прикрашену арку з мигтючими ліхтариками, Артем каже:

- Ти не можеш вічно нести це в собі. Думаю вона б не хотіла, щоб ти так розпоряджалась кожною хвилиною свого життя.

І це дивно, що я згідна з його словами. Мама б не хотіла, щоб я втратила себе у горі. Все про що вона мріяла - моє щастя. Тому одразу ж вирішую стрепенутись й взяти себе до рук. Я повинна зібрати волю у кулак та довести сама собі, що сильна, що можу впоратись із цим.

Артем тягне мене до тільки що відкритого кіоску з новорічними іграшками, масками я посміхаюсь, по справжньому посміхаюсь: щиро й радісно. Думаю мама дивиться за мною зверху та радіє, що все-таки знаходжу у собі сили йти далі, а не тонути у болоті відчаю.

- Не хочеш собі цього оленятка? - Питає Бойко тримаючи в руках північного Рудольфа.

- Хочу. - Тихо шепочу.

Бачу, як зелені очі хлопця починають сяяти від моїх слів, або це просто відблиск вогників, але вираз його обличчя говорить сам за себе: радісний та щасливий.

Купивши Рудольфа відправляємось в один із пабів поряд, де повним ходом продається глінтвейн, аромат якого тягнеться через всю ярмарку розповсюджуючи запах гвоздики, апельсину та паличок кориці. Втягую повітря носом й тримаючись за руку Артема входимо всередину. Дизайн приміщення виконаний в темно - коричневих кольорах:стіни викладені цеглою, яка стерта для краси, на них висять картини з зображенням алкогольних напоїв та американських міст. Круглі столики з м'якими кріслами розкидані по залу в спеціальному хаосі. М'яке, неяскраве світло не заважає очам, а навпаки створює відчуття таємності та інтимності. За барної стійкою стоїть бармен протираючи скляні кухлі.Позаду нього в ряд виставлені пляшки з віскі, ромом, горілкою та іншими напоями.

Сідаємо за один зі столиків. Одразу ж підходить офіціантка, запитуючи, що замовимо. Я обираю гарячий глінтвейн з сосисками гриль, а Артем холодне пиво й бургер. Очікуючи замовлення перебираю пальцями приємну на дотик тканину різдвяної іграшки. Чомусь з'являється відчуття, що Рудольф принесе мені трішки спокою та відпочинку від горя. Він стане чимось, що буде символізувати вихід із глибокої моральної травми, яка закопала мене в землю, як і маму з єдиною різницею - я все ще жива. Я можу дихати, розмовляти, бачити як заходить та прокидається сонце, як сніг кружляє опадаючи на сухе, жовте листя вкриваючи землю білою ковдрою.

- Я радий, що ти трохи отямилась.

Офіціантка приносить наше замовлення, швидко ставить на стіл і йде геть.

- Артем, - починаю, - я хочу дещо тобі сказати. Не перебивай тільки. - Хлопець із цікавістю спостерігає за мною, робить перший ковток пива й відкидається на спинку крісла склавши руки на грудях. - Я хочу подякувати тобі за все, що ти зробив за цей місяць. Ти не повинний був бути поряд та дивитись на всі мої істерики, слухати образливі слова, але ти це робив. Дякую. Дякую, що просто був поряд. За Рудольфа. За сьогодні. Твоя підтримка дуже важлива для мене.

Закінчую віддихуючись. Навіть не помітила, що поки говорила, не зробила жодного ковтка повітря.

- По другому і не могло бути. Тому не дякуй. Я радий, що ти змогла закрити в собі все погане, що відчувала. Але я хочу, щоб ти знала, твоя реакція - це нормально. Ти втратила близьку людину і я.... Якби я міг, то забрав би кожну секунду твого болю та відчаю собі.

- В мене є ще питання. Можна?

- Звісно.

Поки Артем жує бургер роздумую, як краще запитати про Фрола. Пройшов місяць і я його поки не бачила на порозі, але це не означає, що він не прийде.

- Фрол. Що ми будем робити із ним і твоїм боргом? Як заплатимо, якщо гроші його не цікавлять?

- Не хвилюйся за це. Тебе він не дістане. Він не знає де ти живеш....

- Але він знає всю нашу складну ситуацію з батьком - перебиваю - і не думаю, що дізнатись адресу викличе труднощі.

З хвилину Бойко мовчить. Вираз його обличчя ніякий, там не має ні граму емоцій.

- Я буду поряд. Він нічого тобі не зробить. Взагалі це не те про що ти повинна хвилюватись. Забудьмо, добре? - З натиском говорить. - Давай сьогодні відсвяткуємо твій перший день життя, новий день, де ти станеш сильнішою та впевненішою в собі. Гаразд?

- Добре. - Відповідаю, але все одно не можу зупинитись думати про Фрола. Чому в моєму житті як не одна проблема, то інша??! Чому проблеми з кожним разом все масштабніші та масштабніші?

Залишок вечору проводимо говорячи про новий рік, різдво, зимові канікули. Артем пропонує поїхати в Карпати, але я проти. Не через те, що не хочу, а через те, що не вмію їздити, та навіть стояти на лижах. Але ідея мені подобається, тому ми разом відкладаємо її на потім. Далі розмовляємо про повернення до університету. Я не хочу і боюсь, та Бойко наполягає. Говорить, що я просто повинна зайти із високо піднятою головою і холодним поглядом, щоб інші студенти одразу зрозуміли, що я сильна, я не зламалась. Мені від цих слів стає смішно, адже я зламалась, але Артем впевнює, що про це не знає ніхто крім нього і тата, тому врешті все - таки вирішую почати навчання з наступного тижня.

Розплатившись з офіціанткою, яка весь цей час моргала як могла Артему, а він не помічав ( на мій подив ), ми пішки йдемо в сторону нашої квартири. Завернувши на паркову алею поряд із ярмарком розумію, що все буде добре. Я зможу. Зможу жити без мами....якщо поряд буде хлопець, який пахне свіжістю. Звісно, мами, найдорожчої людини у світі мені завжди буде не вистачати, але я сподіваюсь, що час загоїть мої рани.

Артем зупиняється під одним із ліхтарів й притискає мене до себе. Занурюсь носом в його куртку, відчуваючи морозну зимову свіжість. Втягую повні груди повітря, підіймаю обличчя і бачу, як Артем нахиляється до мене ближче. Його холодні губи торкаються моїх, поки маленькі сніжинки тануть на моїх щоках та носі. Посміхаюсь й відповідаю на поцілунок. Артем ніжно пестить мої вуста, обережно, ніби питаючи дозволу проводить язиком по нижній губі. Після цього, важко дихаючи, відсторонюється, цілує кінчик носа й обійнявши за плечі веде додому, розповідаючи по дорозі, що в Карпатах мені неодмінно сподобається. А я....я слухаю розкривши рота, вже мріючи відволіктись від усього поганого, покинути це місто й опинитись в мальовничих Карпатах.