Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Я знав, що він посилиться, щойно спробую підвестися, тому лише обережно повернув голову, шукаючи поглядом циферблат настінного годинника. Було пів на п’яту. Очевидно, ранку, оскільки в кімнаті панував сірий напівморок. Виходить, минуло не більше трьох годин, відколи ми з Еммою вийшли з ресторації. 

Пригадую, кельнер гукнув для нас таксі. Як не дивно, це був той самий вусань, якого я зауважив перед тим. Від «Voise» до мого помешкання було десять хвилин ходу, але їхали ми довше. 

Потім ми з пані Фоґель залишились наодинці вже тут і мов ошаліли. Як же божественно пахла її шкіра, якими пружними були груди, яких безсоромних пестощів вона вділяла і вимагала. А далі — ​порожнеча. Більше я не пам’ятав нічого. Невже справді набрався так сильно? І врешті… Де сама Емма? Я провів рукою праворуч від себе, але місце поруч і справді було порожнім. 

Жахливо мучила спрага, тож врешті хоч-не-хоч я мусив підвестись. І побачив те, від чого миттю протверезів, а біль у голові запульсував з новою силою: шафа, в яку я сховав портфель з документами, отриманими вчора від полковника Редля, була відчинена. Мов очманілий, я кинувся до неї і зазирнув усередину. Портфеля там не було. 

Емма! Взяти могла тільки вона! Але для чого він їй? На біса?.. Треба негайно повернути документи! Хоч з-під землі дістати цю шльондру, але портфель має бути знову в мене. 

Я кинувся в лазничку, де завжди тримав чималу миску з водою. Не довго думаючи, занурив туди голову, мовби та була розпеченою вуглиною. Ця нехитра процедура принесла деяке полегшення. Думки проясніли, і навіть біль зробився не таким гострим. 

Повернувшись до кімнати, я побачив на підлозі її шифонову накидку. Підняв і міцно стиснув у руці. Першим бажанням було пожбурити цю річ якнайдалі, але не зміг. Делікатна тканина пахла її парфумами і її шкірою, нагадуючи розкоші цієї короткої ночі. 

— Сам винен, — ​промовив до себе впівголоса. 

За лічені хвилини я вийшов із дому, а ще через десять хвилин був біля входу до «Voise». Двері було зачинено, тож я щосили постукав. Марно було сподіватися, що у такій порі мені відчинять одразу, тому лише за квадранс зсередини почувся чийсь ненависний і стомлений голос. 

— Ми зачинені. 

— Поліція! — ​крикнув я просто у замкову щілину і, мовби саме від цього слова, у ній двічі повернувся ключ. 

На порозі постав заспаний швейцар. 

— Де оберкельнер? — ​це питання розбудило його остаточно. 

— На Бога, пане ласкавий… — ​почав був той, але я штовхнув його досередини і зайшов сам. Бідолаха поточився назад, безпомічно змахнув руками і гепнувся на дупу. 

Минувши його, я швидким кроком рушив до ресторанної зали. Тут панував напівморок і тхнуло застояним тютюновим димом. Столики більше не стояли у правильному порядку, а громадились абиде, і бруднуваті обруси висіли на них, як пошарпаний одяг на тілі нічної блудниці. 

— Моріце! — ​загорланив я. — ​Моріце, сучий ти сину! 

Оберкельнер, на відміну від швейцара, з’явився майже відразу. Неголений, у зім’ятому фракові без хустинки, він ішов мені назустріч, маючи вигляд смертника, що прямував на розстріл. 

— Ві-вістовичу… що с-сталося? — ​затинаючись пролепетав розпорядник ресторації. 

— Хто насправді ця пані Фоґель? — ​випалив я, чітко артикулюючи запитання, що хвилювало мене найдужче. 

— Я… я… не знаю! Звідки ж мені знати? — ​говорячи, він поклав руки на груди, мовби підкреслюючи свою граничну щирість. 

— Моріце, це не жінка, а бестія! Через неї у мене велетенські неприємності! — ​у моєму голосі виявилося стільки погрози, що обличчя оберкельнера затремтіло, а з очей, здавалось, от‑от бризнуть сльози. 

— Богом клянусь! — ​простогнав він. — ​Мені нічого про неї невідомо… 

Після цього скоромовкою повторив історію, яку я і так знав: прийшла у товаристві якогось пана, чоловікові згодом зробилось кепсько, і він пішов прогулятися, вона нудьгувала, а тоді вирішила розважити публіку… 

— Розважила, чорт забирай, — ​промовив я сердито, але вже тихіше. 

Намагатися випитати щось про неї в оберкельнера, схоже, було марно. 

— І де мешкає ця добродійка ти також не знаєш? 

Він похитав головою. 

Я вже збирався піти геть, коли раптова думка осяяла мій зболений мозок. 

— Послухай, Моріце, а як ця пані Фоґель розпорядилася з учорашніми дарунками від публіки? 

Чоловік звів на мене здивований погляд. 

— Запитую не про свій, — ​довелося уточнити. — ​Ти говорив, окрім мого шампана, їй запрезентували вино і пляшку бренді. 

Оберкельнер пожвавішав і радісно кивнув, мовби щасливий від того, що нарешті може дати ствердну відповідь хоч на якесь із моїх запитань. 

— Саме так, комісаре. 

— То як вона розпорядилась такою кількістю алкоголю? Не випила ж одразу? 

— Веліла відправити посильним. 

— Чудово, — ​мене також переповнила радість, — ​а тепер скажи, куди саме? Яку адресу вона назвала? 

Моріц сягнув рукою до внутрішньої кишені фрака і витягнув звідти нотатник у темно-вишневій коленкоровій оправі. Якийсь час, примружуючись, гортав списані сторінки. Жовна під його блідими вилицями смикались від напруження, а пальці дрібно тремтіли. Врешті, чоловікові вдалося знайти потрібну нотатку. 

— Ось! — ​тріумфально і водночас з полегшенням вигукнув він. — ​Доставити у «Французький готель» на ім’я Емми Фоґель… Веліла залишити нічному портьє. 

— Вказала номер покоїв? — ​уточнив я, хоч це й не мало жодного значення. 

— Ні, на жаль… — ​почулася відповідь вже за моєю спиною. 

Я чимдуж кинувся до виходу з ресторації. Хотів так само хутко добігти до готелю, але напівдорозі сперло дихання, тож довелося зупинитись. Несамовито пульсувало у скронях. Відновився гострий похмільний біль, до якого додалась нестерпна нудота. 

Я проклинав себе за пияцтво і за те, що вчергове не встояв перед жіночою звабою. Я ненавидів себе за всі свої слабкості! Голосно лаявся і водночас дякував Богові, що місто в цей час було порожнім. 

Дихання невдовзі відновилось, а вміст шлунка, на щастя, лишився всередині. Я поправив гарнітур, вирівняв краватку і перевірив, чи не загубив, бува, зброю. Браунінг був на місці, тобто в кобурі на поясі. Після цього, наскільки вдавалося, швидким кроком я дістався до «Французького готелю». 

Нічний портьє зустрів мене мученицьким поглядом. Зміна у нього видалася, либонь, важкою, а настрій був не кращим, ніж у мене. Каву в невеликому горнятку, що парувала на його конторці, він навіть не поспішав прибрати геть з-перед очей прибулого гостя, як веліло готельне правило. Мені, втім, було начхати, бо і гостем я не був. 

— Поліція! — ​буркнув мій хриплий голос, який я чув, наче від когось іншого за кілька кроків від себе. 

Портьє важко зітхнув. Було видно, що його вже не здивувати нічим. 

— Чим можу служити? — ​видавив він із себе. 

— Мені потрібно знати, в якому номері проживає така собі пані Емма Фоґель, — ​промовив я. 

— Проживала, — ​уточнив портьє.