Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

На його чисто виголеному обличчі сяяла привітна усмішка. Моріц був невисокого зросту, худорлявий і лисий, мов коліно. Тримався, однак, рівно, як і личить працівникам його професії. Погляд мав уважний і прискіпливий, ніби у торговця, який упівока визначає вагу вашого гаманця і те, скільки ви сьогодні витратите. 

— Вітаю, Моріце, — ​відповів я. 

— Ви один? — ​поцікавився він. 

— Один, не рахуючи мого вовчого голоду. 

Оберкельнеру дотеп сподобався. 

— Для вас маю столик, звідки добре видно estrade[75], — ​сказав той майже змовницьким тоном. — ​Ходіть за мною. 

По щирості, мені було байдуже, що там відбувалося на сцені, але я подякував і пішов слідом. Умостився за свій одинокий столик, відокремлений від решти зали невеликою колоною. Моріц, не запитуючи, приніс мені пляшку бурбону, відкоркував і налив до склянки одразу подвійну порцію. Я жадібно відпив. Блаженний вогонь спалахнув у горлянці і приємним теплом заповнив нутро. У голові відчулося легке приємне запаморочення. Цей бісовий день нарешті закінчувався. Я ковтнув алкоголю вдруге, запалив цигарку і, гукнувши кельнера, замовив антрекот з індички. 

На сцені тим часом грав невеликий оркестрик, який складався з тромбоніста, двох скрипалів, альтиста і високого худого контрабасиста. Музиканти жваво імпровізували, мовби спілкуючись між собою голосами кожен свого інструмента. Після цього зіграли кілька жвавих мелодій, отримавши від захмелілої публіки шквал вдячних овацій. 

Після вечері я випив ще трохи бурбону і вже збирався йти, коли на сцені поруч з музикантами з’явилась рудоволоса вродлива жінка, вбрана в атласну сукню. Вона перемовилась кількома словами з контрабасистом, який, схоже, був серед них за старшого. Той кивнув і дав знак решті музикантів. За мить оркестрик почав нову мелодію, а незнайомка заспівала проникливим мецо-сопрано щось із репертуару Йозефа Арміна[76]. 

Я дослухав пісню до кінця, а потім спостерігав, як публіка вимагала від співачки повторити виконання на біс. У якусь мить мені здалося, що, співаючи, вона дивиться у мій бік, і її погляд чомусь обпікав дужче й приємніше ніж міцний алкоголь. Вона виконувала вже щось інше, а я і далі на неї витріщався і вже точно передумав іти. 

Після виступу співачка зійшла зі сцени й зникла десь за оксамитовою ширмою. Я, не гаючи часу, жестом підкликав до себе Моріца. 

— Не знав, що у вас тут співають німфи, — ​сказав я йому, щойно оберкельнер наблизився. 

— По щирості, пане Вістовичу, цей виступ не планувався. Публіку сьогодні мали розважати лише музиканти. 

— То звідки взялася співачка? — ​здивувався я. 

— Це одна з наших гостей. Запитала, чи можна їй виконати щось для публіки. Звісна річ, я дозволив і, як бачите, мав рацію… 

— А як щодо її товариства? 

— З нею за столиком був якийсь добродій, але він зник… 

Моріц скрушно розвів руками, наче і справді щиро переймався зникненням невідомого суб’єкта. 

— Тоді віднесіть цій пані з чарівним голосом пляшку шампану і який-небудь десерт, скажімо… — ​я зиркнув у меню, — «Груші a la Otero». Сподіваюся, він смачний. 

— Дуже смачний, пане Вістовичу, — ​запевнив оберкельнер і продовжив трохи зніяковілим голосом: 

— Однак мушу вас попередити, що на цю мить пані Фоґель, так звати нашу співачку, вже відправили дві пляшки французького вина, пляшку «Cherry Brandy» від «Baczewski» та кілька пуделок із солодощами. 

— Хто відправив? 

— Такі ж… кхм… адоратори, як ви. Зачаровані її незрівнянним голосом. 

Я почувався останнім дурнем, а проте вирішив іти до кінця. 

— От бачите? Саме шампанського в цьому переліку й бракує. 

— Як скажете, — ​співчутливо всміхнувся той. 

Я зібрався розплатитись і навіть подав знак офіціантові. Звідкілясь з’явилося передчуття, що саме зараз варто піти, а інтуїція мене зазвичай не підводила. Та вже коли кельнер виводив олівцем суму, яку я маю сплатити за бурбон, антрекот і комплімент співачці, вона сама вийшла з-за тієї ж оксамитової ширми, безцеремонно тримаючи в руках пляшку шампана в одній руці та грушевий десерт в іншій. Така поведінка могла видатись однаково сміливою, як і непристойною. Тим більше, що, ступаючи легко й невимушено, вона попрямувала до мого столика. 

Мені перехопило дух, і я, мов на пружині, підхопився їй на зустріч. Їй-богу, тільки такі жінки вміють перетворити бувалого комісара поліції на сором’язливого школяра. Публіка навколо помітно стихла. Навіть музиканти збилися з ритму і мусили заграти мелодію від початку. Я майже фізично відчував на собі заздрісні погляди інших чоловіків у цій залі. І якби замість очей у них були револьвери, то я б уже був дірявий, неначе емменталь. 

— Для такого частунку потрібне товариство, — ​промовила пані Фоґель, зупинившись навпроти мене. — ​Кажуть, наодинці шампанське не смакує. Розділите його зі мною? 

Кельнер миттю опинився поруч, узяв з її рук тарілку і пляшку, поставив їх на стіл і підсунув співачці крісло. 

— Матиму за честь, — ​відповів я, потроху приходячи до тями. 

У ту ж мить нагодився Моріц і, непомітно підморгнувши мені, мовляв, «Вітаю, комісаре! Хто б сподівався?», відкоркував шампанське і наповнив два бокали. Після цього побажав гарного вечора і зник. 

Пані Фоґель попросила називати її Еммою. А за чверть години ми перейшли на «ти». Тепер я міг як слід її роздивитися. Еммі було трохи за тридцять, худорлява, лінії плечей і шиї витончені, як у героїнь класичних картин. Очі мала карі, глибокі, з якоюсь потаємною загадкою. Коли дивишся у такі очі, завжди складається враження, що людина навпроти знає про тебе більше, ніж ти сам. Ніс правильний, виразні губи то міцно стискаються, то розтягуються в усмішці. Руде волосся згорнуте в зачіску і скріплене срібними шпильками. 

Я запитав, куди подівся її кавалер, але Емма у відповідь тільки відмахнулась. Це був кузен, якому від випитого стало недобре, от він і залишив її «тільки на хвилинку». Вона нудьгувала, а потім вирішила трохи розважити публіку… 

— Далі ти знаєш, — ​підсумувала пані Фоґель, дістаючи з елеґантного ридикюля папіроску і люфку. 

Я підніс їй вогонь і хвилину спостерігав, як вона закурює. Дивно, але у цю мить я подумав про Бейлу. Вона любила повторювати, що «ми не речі й не належимо одне одному…», тому кожен із нас має постійне право на захоплення. І якщо станеться так, що в моєму ліжку опиниться інша жінка, вона не ставитиме зайвих запитань. Звісно, ця умова існувала навзаєм: я також не повинен був знати забагато. 

Хтозна, чи вона сама цього вечора не у товаристві якого-небудь чоловіка. У Трускавці безліч чудових модерних вілл, де здаються затишні номери, цілком придатні для пристрасної ночі. 

Ця думка мене вколола розпеченою голкою, і я сіпнувся, ніби справді від болю. 

— Все гаразд? — ​поцікавилась Емма. 

Я кивнув і налив собі порцію бурбону. Шампану не хотілося… 

Вранці наступного дня, щойно розплющивши очі, саме з цього моменту я намагався пригадати, що відбувалося далі. У голові шуміло і звідкілясь здаля, мовби з самих глибин моєї свідомості, долинав біль.