Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

— Буває ж, що щастить.

— Щастить, та не всім.

Вони випили Мартіні й почали їсти устриці.

— Цікаво, чи правда, що устриці стають шкуряними в шлунку, якщо їх запивати алькоголем.

— Хто його зна… А до речі, Філю, як ваші справи з тією маленькою стенографісткою, що ви мені про неї розповідали?

— Я страшенно витрачаюся на цю дівчину, з усілякими тими частуваннями й театрами. Вона доведе мене до злиднів… Слово чести! Ви розумний хлопець, Джорджі, що тримайтеся осторонь од жінок.

— Можливо — поволі вимовив Болдвін і виплюнув маслинову кісточку в кулак.

-----

Перше, що вони вчули, був тремтливий свист. Він долинув з ваґонетки насупроти поронної пристані. Невеличкий хлопчик з гурту іміґрантів, що затрималися на березі, побіг до ваґонетки.

— Воно скидається на паровик і повнісіньке горіхів, — верещав він, бігцем вертаючися назад.

— Падрайку, стій тут.

— А оце станція повітряної залізниці «Південний Порон», — провадив Тім Галлоран, що вийшов зустрічати їх. — Туди, вгору, парк Беттері, Бовлінґ Ґрін, Волл Стріт і діловий район… Ходімо, Падрайку, дядько Тімоті повезе тебе повітряною залізницею на Дев’яту Авеню.

На присталі зосталося тільки троє: стара жінка, з синьою хустинкою на голові, молодиця в яскравочервоній шалі, що стояла з другого краю мотузкою обв’язаної скрині, пооббиваної мідяними цвяшками і старий дід з зеленкуватим віхтем бороди та худим обличчям, зморщеним немов коріння сухого дуба. Стара жінка голосила з слізьми на очах: «Dove andiamo Madonna mia, Madonna mia?» Молода жінка розгорнула листа й дивилася на кучеряві літери. Зненацька нахилилася до старого. «Non posso leggere», промовила, даючи йому листа. Той стис руки й замотав головою, безугаву говорячи щось, чого вона не могла зрозуміти. Знизавши плечима, жінка посміхнулась і пішла назад до скрині. Засмаглий сіцілієць розмовляв із старою. Схопив за мотуз скриню й перетяг її через улицю до фурґону з білим конем. Обидві жінки пішли слідом за скринею. Сіцілієць простяг руку молодій жінці. Стара все ще голосячи й бурмочучи, насилу здерлася на задок фурґону. Нахиляючися читати листа, сіцілієць штовхнув плечем молоду жінку. Та випросталася. «Гаразд», — мовив він. Тоді, беручи віжки з спини коня повернувся назад до старої. «Cingue le due», — вигукнув він. — «Гаразд!»

IV. Колія

Гуркіт стишувався, завмирав. Вздовж усього поїзда заклацали буфери. Чоловік зіскочив на колію. Так закоцюб, що не міг поворухнутися. Ніч була чорна, як дьоготь. Дуже поволі поповз, тоді зіпнувся навколішки й нарешті звівся на ноги й сперся, задихано, об вантажний ваґон. Тіло було якесь чуже, м'язи здавалися розчавленою дерев'яною масою, кістки немов розламувалися. Ліхтар засліпив йому очі.

— Мерщій забирайтеся звідси! Шпиги йдуть саме обходом.

— Скажіть, товаришу, це Нью-Йорк?

— Він самісінький, хай йому лиха година! Ідіть за моїм ліхтарем, то вийдете до набережної.

Він ледве волік ноги. Спотикався на довгі, мерехтливі залізничі вилки й на перехрестя колій. Перечепився на сиґнальний дріт і впав. Кінець-кінцем сів край пристані, схиливши голову на руки. Вода тихо хлюпотіла, набігаючи на палі, немов би десь недалеко хлептав пес. Вийнявши з кишені газету, він розгорнув скибку хліба й шматок жилавого м'яса. Почав їсти, жуючи доти, поки вистачило слини в роті. Тоді нетвердо зіпнувся на ноги, скинув крихти з колін і озирнувся навколо. На південному обрії похмуре небо над колією заливала жовтогаряча заграва.

— Білий, Веселий шлях, — голосно прохрипів він. — Білий, Веселий шлях!

У посмуговане від дощу вікно Джіммі Герф стежив за бальонами парасолів, що поволі текли Бродвеєм. Хтось постукав у двері.

— Увійдіть, — промовив Джіммі, але, побачивши, що офіціянт якийсь інший, а не Пат, одвернувся до вікна. Офіціянт включив світло. Джіммі побачив його відбиток у віконному склі — худий чоловік з щетинкуватим стриженим волоссям, що держав одною рукою тацу з срібними судками, розставленими так, що вони нагадували церковні бані. Важко дихаючи, він увійшов до кімнати, тягнучи вільною рукою складаний столик. Одним махом розкривши столика, поставив на ньому тацу й накрив круглий стіл скатертиною. Від нього йшов масний кухенний дух. Джіммі почекав, поки він піде, а тоді обійшов навколо столу, розкриваючи судки. Суп із чимсь дрібним, зеленим, смажена телятина, картопляне пюре, терті буряки, шпінат, але жадного десерта.

— Мамусю! — гукнув він.

— Що, любий? — долинула квола відповідь крізь зачинені двері.

— Мамусю, обід на столі.

— Їж, дитинко, я незабаром прийду.

— Але мені не хочеться починати без тебе, мамо!

Ще раз обійшов навколо столу, пересуваючи рівніше ножі й виделки. Перекинув собі серветку через руку. Метрдотель ресторану Дельмоніко готує стіл для Ґростарку, сліпого богемського короля, принца Генріха Мореплавця та…

— Мамусю, ким ти хочеш бути, Марією королевою шотляндською чи леді Джейн Ґрей?

— Їм обом одтяли голови, серденько… я зовсім не хочу, щоб мені одтяли голову…

Мати була в рожевій сукні. Коли вона відчинила двері, з опочивальні повіяло збляклими пахощами одекольону й ліків, що здавалося, тяглися за її довгими, мереживом облямованими рукавами. Вона напудрувалася трохи більше ніж слід, але її волосся, чудове каштанове волосся, було зачісане надзвичайно гарно. Вони сіли одне проти одного. Мати посунула йому таріль супу, держачи її двома білими, з синіми жилками, руками.

Джіммі з’їв суп, водянкуватий і не досить гарячий.

— О, я й забула про крутони, любий.

— Мамусю, мамо, чому ти не їси супу?

— Щось мені не смакує він сьогодні. Може тому, що болить голова. Хоч, це, зрештою, байдуже.

— А може ти хочеш бути Клеопатрою? Вона мала чудовий апетит, і, немов слухняна дівчинка, їла все, що їй давали.

— Навіть перли…. Клала перлину в склянку з оцетом і випивала її… — голос матері тремтів. Вона простягла до нього через стіл руку. Джіммі, немов дорослий, погладив її й посміхнувся.

— Тільки ти і я, Джіммі, дитинко… Серденько, чи ти завжди любитимеш маму?

— Мамусю, люба, що з тобою?

— О, нічого! Я так чудно почуваю себе сьогодні… Мені так надокучило завжди хоріти.

— Але після операції…

— Еге, після операції… Любий, на підвіконні у ванній кімнаті є свіже масло в папері… я покладу його трохи до буряків, якщо ти принесеш… Боюся, що знов доведеться скаржитися на погану їжу. Телятина не свіжа. Щоб ми ще не занедужали від неї.

Джіммі побіг через материну кімнату до невеличкого передпокою, де тхнуло камфорою й шовковим одягом, розкладеним на стільцях. Червона ґумова рурка дýші хитнулася йому перед обличчям, коли він одчинив двері до ванної кімнати. Від духу ліків йому боляче стисло ребра. Штовхнув вікно за ванною. Підвіконня було брудне, а на тарілці, що нею накрито масло, осіли пухнаті плями кіптяви. Постояв якусь мить, дивлячись у колодязь двору, дихаючи ротом, щоб не чути духу вугільного