Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

Один ведмідь може фігурувати під кількома кодами?

Я вводжу в базу даних код UA.223.334, щоб перевірити, чи мають вони щось спільне.

На екрані з’являється новий файл.

UA.223.334 / «Варт»

Це опис зовсім іншого ведмедя.

У цього зразки з пастки на шерсть взяті з набагато ближчих місць. Я відкриваю світлину. Її зроблено здалеку: ведмідь іде по лузі.

Варт до біса схожий на Патрача, та навіть мого нефахового погляду досить, щоб помітити — це два різні ведмеді.

Хоч я і знаю, що перед зимою ведмеді, бува, набирають по кількасот фунтів, та, чесно кажучи, не певен, як їх розрізняють.

Я завантажую файл із ДНК Варта в переглядач.

Цікаво. Вони з Патрачем пов’язані, проте мають і багато відмінних генетичних послідовностей. Десь як могло б бути в далеких родичів. Але точно не як в однієї й тієї самої тварини.

Я ще раз звіряю статтю та базу даних, щоб упевнитись.

Так, це два різні зразки ДНК.

Хтось десь помилився.

Я притьмом вводжу запит і заходжу на сайт Міжнародного фонду генетичних даних дикої природи. Є номер телефону. Набираю його, ще менше розуміючи, що казати, аніж коли телефонував до «Великої Ведмедиці».

— Вітаю, з ким вас з’єднати? — відповідає жінка на тому кінці.

— Добридень, з’єднайте мене, будь ласка, з керівником лабораторії секвенування.

— З доктором Віткомбом. Одну секунду.

— Тревіс слухає, — каже чоловік, судячи з голосу, молодий.

— Докторе Віткомб, вибачте, що відволікаю. Я зараз у полі й не можу зв’язатись ні з ким із лабораторії судмедекспертизи. Ем, чи не могли б ви ще раз надіслати мені файл на ведмедя, вбитого вчора?

— Ще раз? — у голосі чути роздратування. — Та я його ще й не розсилав.

Трясця. Я думаю, як викрутитися.

— Вибачте. Мене неправильно поінформували.

— Нічого страшного. Файл у мене. Куди надіслати?

Я хапливо диктую йому свою університетську електронну адресу. Про привід я подумаю пізніше, коли вигадуватиму правдоподібне заперечення на випадок, якщо хтось запитає.

Подякувавши йому, я швидко кажу:

— Одне питання: звідки стало відомо, що то був UA.223.334, без перевірки ДНК?

— Звідки їм стало відомо, що то був саме цей ведмідь? Гадки не маю. Мені вони всі однакові. Запитайте в того мисливця.

Я кладу слухавку й роблю глибокий вдих. Брехун із мене кепський, і я не вмію давати собі раду у стресових ситуаціях.

Ба гірше: тут я перетнув етичну межу. Не певен, чи порушив я закон, та воно мені ще вилізе боком.

Мені на пошту надходить файл від Тревіса. Я завантажую його в програму-переглядач ДНК.

Зразок, який, за їхніми словами, взято з ведмедя, що його я бачив на брезенті — це ДНК Варта.

Найправдоподібніше пояснення — в лабораторії Джуліана помилилися. Я гарячково набираю його номер.

— Що там? — питає він.

— Твоя лабораторія... там не могли випадково переплутати зразок шерстини?

— Сумніваюся.

— Точно?

— Я можу запевнити тебе щодо двох речей: по-перше, навряд чи в тій лабораторії колись раніше працювали з ДНК ведмедя, а по-друге, якби ми могли ось так легко помилятися, розпочиналися б війни. У чому річ?

— Ні-ні... Ні в чому. Певен, що ти маєш рацію.

Хтось налажав, і дуже серйозно.

— Маю бігти.

Я похапцем кладу трубку.

У статті згадувалося про прес-конференцію, що має розпочатися за кілька годин.

Вони збираються повідомити, що впіймали убивцю Джуніпер.

А це не так.

ДНК шерстини з рани Джуніпер належить іншому ведмедю — не тому, якого вбили.

Це означає, що її убивця досі там.

Розділ 19

Усе зрозуміло

У відділку шерифа я представляюся доктором Тео Креєм, і мене скеровують до конференц-зали. Я вдаю, що на мене там чекають, і офіцер люб’язно супроводжує мене туди, де зібрались детектив Ґленн, шерифка Тайсон — широкоплеча жінка, яку я вперше побачив на стоянці мотелю, — та кілька інших.

Коли я заходжу, Річардс, мисливець зі Служби рибних ресурсів та диких тварин, і Ґленн припиняють розмову й дивляться на мене.

— Докторе Крей? — каже Ґленн. — Вибачте, вас сюди запросили?

У такій ситуацій краще одразу переходити до справи, аніж починати щось пояснювати, тож я прямо запитую Річардса:

— Як ви дізналися, що ведмедем, який убив Джуніпер, був саме Варт?

Він дивиться на Ґленна та Тайсон, чекаючи пояснень мого втручання. Вони знизують плечима, тож він відповідає:

— Ми знайшли на його шерсті кров жертви, і ДНК збіглася з ДНК ведмедя, якого ми шукали.

— Так. Але чому ви вирішили, що стріляти слід саме в Варта? Як ви впевнились, що це саме той ведмідь, перш ніж убивати його?

Втручається Ґленн:

— Перепрошую, докторе Крей, а чому ви тут?

— Я тут, бо шерстина з рани Джуніпер не збігається з ДНК Варта.

Усі враз замовкають. Згодом напружену тишу перериває голос шерифки Тайсон. Говорить спокійно та зважено:

— Де ви взяли кров Джуніпер Парсонс?

Я відповідаю, як є.

— Мені її випадково дала одна з ваших офіцерок. І я вирішив проаналізувати.

— Вирішили проаналізувати? — питає вона. — Це називається крадіжкою доказів.

Мені не подобається її погрозливий тон.

— Давайте розберемося з цим пізніше. Зараз головне, що ведмідь, який убив Джуніпер — не той, якого ви застрелили.

Я повертаюся до Річардса:

— Без образ.

Почервонівши від такого звинувачення, він стукає рукою по столу.

— Ми знайшли на ведмеді її кров!

Я не маю на меті ображати чолов’ягу, та факти говорять самі за себе.

— І все ж ДНК зі зразка крові Джуніпер належить іншому ведмедю. Можливо, Варт набрів на її тіло? — я зиркаю на Ґленна. — Трясця, я ж сам вляпався у її кров. Був весь у ній. Ви ж бачили.

Почувши це, Тайсон скоса дивиться на нього.

Ґленн зітхає і пояснює всім присутнім:

— Допитливий доктор Крей вирішив навідатися на місце вбивства.

— А хто сказав йому де шукати? — підвищує голос Тайсон.

— Я сам знайшов, — вклинююся я. — Маленькі прапорці на шосе не дуже й сховані, якщо знати, що шукати.

— А чому ви їх шукали?

Я одразу викладаю всі свої причини:

— Тому що вбито мою студентку. Можливо, бо з мене жахливий учитель. Я почувався паршиво. Хотілося дати її матері відповіді. Не знаю. Я просто пішов туди.

— Як ви отримали ДНК ведмедя з крові