Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

знову хлопнувши свого адепта, тепер уже по іншому плечу, але швидко повернув лицю серйозний вираз. – Проте, панове, маємо інші випадки. Прошу далі, будь ласка.

За наступними дверима в такій самій палаті на такому самому ліжку сиділа молода жінка в сірій казенній сукні, більше схожій на знайомі Климові арештантські роби. Довге пряме каштанове волосся розсипалося по плечах. Пацієнтка, ні на кого не зважаючи, читала книжку, розгорнуту приблизно на половині. В кутку, на маленькому ослінчику, напевне, як вирішив Кошовий, міцно припнутому до підлоги, лежала гірка томиків у твердих палітурках.

– Давно? – запитав професор, зазирнувши всередину потому, як туди зиркнули по черзі Клим із Шацьким.

– Третю годину, – доповів асистент.

Ліщинський знизав плечима.

– Хтозна, панове. Може, ви цього не побачите на власні очі. Доведеться вірити мені на слово.

– Що ми маємо побачити?

Відповіді не було. Замість неї Ліщинський раптом стрепенувся, сіпнуся до віконечка, тицьнув у скло.

– Ось! Є!

Професор відступив, аби глядачі могли зазирнути всередину вдвох. Штовхаючи один одного плечима, Кошовий та Шацький підступили до круглого заскленого отвору ближче. Завмерли, затамували подих.

Нічого надзвичайного. Клим навіть гмикнув розчаровано, бо не побачив видовища.

Молода жінка раптом почала повільно хилитися на бік. Розгорнута книжка випала з руки. Пацієнтка засинала, раптово, відразу, сидячи. Торкнувшись головою тоненької подушки, вона завмерла, і в якусь мить Кошовий вирішив: вона вже не жива.

– Так – щодня, – мовив Мазур. – Спить від п’яти до семи годин. Сон глибокий, до неї навіть можна заходити, не розбуркаєте.

– Нема бажання? – спитав Ліщинський. – Не боїтеся?

– Ні, – відрізав Клим. – Але й бажання нема.

– Прошу дуже, – знизав плечима професор. – Панна Зося Донатович. Сомнамбула, отак вони виглядають.

– Хіба це не вигадки?

– Історії про хворих на сомнамбулізм справді часом виглядають фантастично, – погодився Ліщинський. – Ними зловживають, часто спекулюють. Ті ж самі літератори, візьміть хоча б містера Коллінза.[29] Вам, пане Кошовий, знайома його книжка про те, як злочинці використали сомнамбулу, аби викрасти коштовний діамант?

– Звичайно, «Місячний камінь»,[30] – кивнув Клим. – Та всяка книжка – вигадка, я не замислююсь над правдивістю історії, коли читаю. Для мене головне, аби було схоже на правду. Без отих всяких невидимих людей та паралельних світів, котрими забавляє публіку пан Веллс.

– Британський літератор нічого не вигадав, – відрізав Ліщинський. – Мій колега Франсуа Бертран, професор медичного факультету в Бордо, досліджує хворобу п’ятнадцять останніх років. Має до сотні прикладів поведінки сомнамбул. До причин іще не докопався. Що дає мені всі підстави вважати: це вроджене, не лікується.

– Лікується! – з викликом повторив Мазур.

– Мені подобається його впертість, – зазначив Ліщинський. – Раптом втремо носа мсьє Бертрану. Або принаймні створимо щось краще за ванну Месмера.[31]

– Нічого про неї не чув.

– Не дивно, пане Кошовий. Маєте зовсім інакшу сферу діяльності й, відповідно, зацікавлень. Якщо коротко, то Месмер придумав ставити посеред невеличкої кімнати чан з водою, накритий кришкою. Перед тим у накривці робили дірки, встромляли туди металеве пруття. Що він кидав у воду, невідомо, та коли закипало, кімнату наповнював задушливий пар.

– Який ефект?

Ліщинський іронічно гмикнув:

– Месмер збирав тих, хто мав душевні хвороби, ставив їх довкола чану, й вони мусили якийсь час вдихати пари. Найцікавіше: він почав брати гроші зі здорових людей, доводячи: кілька сеансів із такою, з дозволу сказати, ванною – і все, маємо профілактику. Подібні недуги вже нікого не вразять. Шарлатанство чистої води. Та принесло йому певну славу. Ми ж за таким не женемося. Розробимо дієвіші методики.

Тим часом Шацький вкотре зазирнув у палату.

– Перепрошую, то що з нею відбувається? – запитав Шацький.

– Зараз вона в так званому вторинному стані. Визначений як condition seconde, – охоче пояснив Мазур. – За якийсь час підводиться, починає ходити від стіни до стіни. Далі бере книжку, читає вголос, вчить напам’ять вірші або прозові фрагменти. Незабаром старанно складає книжки, знову засинає. І прокидається вже в стані, який професор Бертран називає первинним.

– Цікаво, шановне панство, ще й таке: панна Зося не пам’ятає жодного рядка, вивченого напам’ять у стані condition seconde. Вона розуміє, що хвора. Дозволяє давати собі якісь пігулки, хоча насправді вживає вітаміни, – пояснив професор. – Обстеження показало: молода жінка цілком здорова. Її нема від чого лікувати звичайними медичними засобами. За її утримання тут платять батьки.

Кошовий та Шацький знову перезирнулися.

Побачене вражало, бо відкривало зовсім інший, не знайомий раніше світ. Обидва навіть забули, для чого насправді прийшли на Кульпарків. Лиш тепер Клим починав розуміти, з чим доведеться мати справу, коли Різника вдасться видряпати з Бригідок. Адже справжній Різник, ким би він не був, лишиться на волі. Для того, аби зловити його й зупинити, кримінальній поліції хоч-не-хоч доведеться застосовувати зовсім інші знання, ніж ті, які потрібні для викриття банальних кримінальників.

Утім, вирішив він, далі вже хай комісар Віхура сушить собі голову.

А Зенон Ліщинський вже ступив до наступних дверей. За ними вони побачили пані середніх років, коротко, майже наголо обстрижену. Жінка до всього не вирізнялася вродою, мала неправильні риси обличчя й довгий ніс. Тож коротке волосся додавало їй певних демонічних ознак.

Вмостившись на своєму ліжку максимально для себе зручно, вона зосереджено тицяла себе в ноги вище коліна патиком. Край сірої сукні задля цього задерла ледь не до пупа, заголивши обидві ноги. Дивне заняття поглинуло хвору з головою. Постеживши за її рухами якийсь час, Клим повернувся до лікарів.

– Одержима, – дав Мазур короткий коментар.

– Марія Повх. Колола себе шевською голкою, виганяючи нечистого, – пояснив Ліщинський. – Ховалася від чоловіка та дітей, спала в сорочці з довгими рукавами. Чоловік забив тривогу, коли крізь сорочку почала проступати кров. Тут довелося приспати її, відрізати волосся, бо його тримали шпильки.

– А забрати шпильки? – поцікавився Йозеф.

– Смикала себе за волосся, пане Шацький. Видирала його з корінням. Пан Альберт придумав зробити для неї ось такий патичок, прилаштував по краях гумові кружальця. Одержимість можна лікувати електрикою, подібні практики вже були. Пані Повх уже мала два сеанси, та між ними треба робити паузи. Якщо не дозволити їй тицяти себе таким ось патичком, доведеться тримати в гамівній сорочці.

– Чому?

– Очі почне дряпати, пане Шацький, – зітхнув професор. – Між іншим, ми обговорювали з паном Альбертом можливість помістити сюди, в це крило, нашого спільного підопічного, Лукана.

Нарешті Кошовий оговтався й перейшов до потрібної справи.

– До речі, пане Ліщинський. Ми маємо поговорити про цього пацієнта.

– Нема про що говорити, – мовив той. – Тобто хлопця жаль, як я вже казав. Його оглянув я, детальніше обстежив ось колега, – кивок на асистента. – Проте