Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

європейським світилом Зеноном Ліщинським молодий лікар має шанс не так скоро, як хочеться, але – впевнено зробити кар’єру.

І потім, не такий Альберт Мазур уже й змарнілий. Помітно підтримує форму, бо статура хирлява, зате руку стиснув, аж трохи заболіло. Мабуть, біля таких непередбачуваних пацієнтів фізично кволий довго не протримається.

– Хто у вас тут так реготав? – не стримався Клим.

На обличчі асистента не відбилося жодних емоцій.

– Сьогодні – Грегор.

– Грегор?

– Він так себе називає, – пояснив професор, із чого Кошовий зрозумів: Мазур – людина не надто говірка. – На початку осені поліціянти надибали його на двірці. Вбраний був добре, хоч одяг брудний. Ані речей при собі не мав, ані документів. Помітили його вранці, тоді саме прибуло кілька потягів протягом години. Поліцаї потім пояснювали: не відразу кинувся в очі, бо ж не подібний на волоцюгу. Тож досі не ясно, звідки прибув, куди їхав, до кого.

– Публікували фото, – вставив Мазур.

– Так, то була ідея пана Альберта. Ніхто не озвався досі. А чоловік називає себе Грегором.

Кошовому стало неабияк цікаво, навіть розвіявся короткий переляк від почутого сміху.

– Більше нічого не говорить?

– Чому, часом буває балакучим. Гаразд, раз прийшли, давайте знайомитися з цим господарством. Узагалі, Альберте, панове мають до тебе справу й розмову. Та коли ми всі вже тут, гріх не подивитися на кількох осіб.

Асистент Мазур поставився до цього так, ніби цікавих відвідувачів до нього сюди заводили регулярно. Взявши зі столу великий розкритий зошит, він заклав його на згині олівцем, вийшов з-за столу:

– Ходіть, панове.

Зазираючи до першої палати, Кошовий намагався цікавістю перебороти всередині себе прикрий страх. Шацькому, схоже, це вдалося швидше. Дантист так завзято відтирав Клима плечем від круглого віконця, що тому довелося штовхнути його в бік сильніше. Всередині вони не побачили нічого, на перший погляд, особливого. Голі стіни, оббиті товстим повстяним шаром, дерев’яне ліжко з невисокими заокругленими бильцями, на ньому – матрац та подушка.

Ковдри не було.

В неї загорнувся високий пан середніх років, із прилизаним волоссям, у просторому лікарняному одязі та капцях на босу ногу. Притримуючи ковдру за краї під підборіддям, мов плащ, пан походжав від стіни до стіни, міряючи своє помешкання кроками, ступаючи то коротше, то ширше. Побачивши, що на нього дивляться, хворий завмер, щільніше закутався в сіру ковдру, набрав повні груди повітря й вигукнув – через скло було чути:

– Війна! Війна! Війна!

Сказавши так, пацієнт демонстративно повернувся до віконця спиною, натягнув край ковдри на голову і так завмер.

– Сьогодні він вигукує це з інтервалом у годину десять хвилин, – пояснив асистент, звірившись із своїми записами в зошиті. – Вигуки не залежать від того, чи дивиться на нього хтось, чи ні. І якщо про війну не згадувати, на ранок він сам забуде це слово. Нині, коли прокинувся, стукав у двері й довго говорив на загальні теми. Спершу я хотів записати на поліграф. Та потім вирішив не витрачати час, бо змісту слова та фрази все одно були позбавлені. Проте коли я згадав про війну, одразу завів стару пісню.

Кошовий зовсім нічого не зрозумів із почутого. Шацький лише витягнув губи трубочкою й поцмокав, похитавши головою. Він так само нічого не втямив, та всіма силами демонстрував компетентність.

– Ваші висновки, колего? – діловито поцікавився Ліщинський.

– Свідомість пацієнта блокує слово «війна», – Мазур не пояснював, а доповідав, навіть – відповідав урок. – Якщо його уникати, за деякий час є перспектива впорядкувати його думки. Він поступово зможе ідентифікувати себе, для цього є всі передумови.

– Зокрема? – суворо запитав професор, ніби справді приймав іспит.

– У потоці свідомості поволі виокремлюються цілком притомні думки. Він може назвати себе, згадує близьких та дружину. Можна призначати терапевтичне лікування. Ймовірність просвітлення зростатиме, як не будемо провокувати. Ані словами, ані тематичними малюнками.

Сіпнулося Климове віко. Він ще раз глянув на хворого, потім – на лікарів.

– Ви сказали – дружина? В нього є дружина?

– Людвиг Варга, – відрекомендував пацієнта Ліщинський, кивнувши на двері. – Депутат Галицького сейму. Сюди його привела саме дружина, бо ще має якусь надію.

– Чекайте! – вигукнув Кошовий. – Той самий Варга, який писав мілітарні статті? Закликав австрійську владу не зволікати, а швидше почати війну з російським царем?

– Не лише з ним, – вставив Шацький. – Перепрошую шановне панство, але я так само час від часу знайомився з писаниною цього, гм, добродія.

– Він же кудись зник не так давно! – вів далі Кошовий. – Ніби на води виїхав.

– Ось які в нього тут води вже місяць, – охоче пояснив Ліщинський. – Неабияк активний пан. Доводив, що війна – то є очищення Європи, бо вона перенасичена людьми. Вони споживають багато всього, їм це подобається, вони далі хочуть плодитися й розмножуватися й незабаром сядуть один одному на голови.

– Всім усього не вистачатиме, – мовив Клим. – Це я пана Варгу цитую. Вихід – війна, бо пасіонарна аристократія воювати не піде, для цього є по селах та робітничих кварталах солдати. Це ж вони, мовляв, дають волю інстинктам. Отак Європа прорідиться, дихати стане вільніше.

– Від своїх закликів так, гм, захворів? – поцікавився Шацький.

– Упав із коня, – пояснив Мазур.

– І що?

– Зламав ребро, та загалом обійшлося, – сказав професор. – Та попервах боліло, і йому дали морфію. Тим часом мілітарна риторика нікуди не зникла. І пан депутат несподівано зрозумів: укол допомагає краще говорити промови. Його несло, розумієте?

– Його й досі несе, – зауважив Клим.

– Побічні наслідки, – кивнув Ліщинський. – Аби довго не розводитись, з часом він розорився на морфії, бо за рік спожив майже півтора кілограми цієї отрути. Змовився зі знайомим аптекарем, той давай у борг, далі почав махлювати з препаратами. Звісно, його – до криміналу. А пан депутат, позбувшись джерела отримання цієї гидоти та, головне, грошей на неї, раптом втратив відчуття реальності. Ось чому тут.

Кошовий ще раз зазирнув у віконце. Тепер депутат-морфініст сидів на ліжку, втупившись у підлогу. Ковдра висіла на бильцях. Сам він витав у нетрях власного запаленого розуму, мовчки жестикулюючи.

– Це лікується? – запитав Клим.

– Уже ні, – зітхнув Ліщинський.

– Або – ще ні, – тут же додав Мазур.

Професор не стримався – по-батьківськи поплескав асистента по плечу.

– Альберт переконаний: душевні хвороби можна вилікувати. Звісно, якщо вони набуті, як у щойно побаченого вами пацієнта. Пан Мазур днює й ночує тут, майже не виходить за межі клініки. Власне, оці дослідження – його ідея. Шукає дієвих методик. Та я б, як його наставник, дав би одну важливу пораду.

– А саме? – подав голос Шацький.

– Краще харчуватися, – посміхнувся Ліщинський,