Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

листування інтенданта давнього порядку зі своїми начальниками та підлеглими, не можна не дивуватися з того, до якої міри схожість закладів робила тогочасних адміністраторів схожими на наших. Вони нібито подають одні одним руки над безоднею Революції, що розділяє їх. Те саме я скажу й про керованих. Ніколи вплив закладів на людські голови не виявляв себе ясніше.

Міністр уже забажав власними очима проникнути в усі деталі управління й особисто все регламентувати з Парижа. В міру того як час спливає й адміністрація удосконалюється, ця пристрасть посилюється. Наприкінці XVIII століття в глибині віддаленої провінції вже не може утвердитися доброчинна майстерня без того, аби генеральний контролер не забажав особисто визначити її статут, призначити її місце й перевірити її витрати. Чи то будуються будинки для злидарів — треба повідомити йому прізвища злидарів, що вступають до них, і доповідати достеменно, коли вони заходять туди й виходять звідти. Близько середини століття д'Аржансон писав: «Деталі, про які доводиться повідомляти міністрам, численні; ніщо не робиться без них; усе робиться за їхнього посередництва, а коли вони отримують повідомлення вужчі, ніж їхні права, вони вимушені передавати всю справу підлеглим, які й стають справжніми господарями».

Один з генеральних контролерів вимагає не тільки ділових рапортів, а й невеликих характеристик особистостей. У свою чергу, інтендант звертається до своїх субделегатів і слово в слово повторює те, що вони кажуть, достоту так, буцімто його відомості були самостійні й цілком певні.

Щоб усім керувати в Парижі й знати все, що в ньому відбувається, необхідно було винайти тисячі способів контролю. Обсяги листування вже величезні, а неквапливість адміністратури така велика, що я жодного разу не виявив випадку, коли парафія отримала б дозвіл відремонтувати свою дзвіницю або будинок священика раніше, ніж через рік після подання прохання. Найчастіше минають два-три роки, перш ніж прохання вдовольняється.

Навіть сама рада в одному із своїх наказів (від 29 березня 1773 року) зауважує, що «адміністративні формальності втягують до справ силу-силенну дрібниць і надто часто дають привід для вельми справедливих нарікань; утім, усі ці формальності потрібні»,— додає вона,

Раніше я думав, що любов до статистики становить особливість сучасних адміністраторів; але помилявся. Наприкінці давнього порядку інтенданту часто надсилаються друковані таблиці, що їх йому залишається тільки дати заповнити своїм субделегатам та парафіяльним синдикам. Генеральний контролер вимагає рапортів про природу земель, про їхній обробіток, про рід і кількість продуктів, про кількість худоби, про промисловість та про права жителів. Добуті в такий спосіб відомості не менш детальні й не більш певні, ніж ті, які подаються в таких самих випадках сучасними підпрефектами та мерами, міркування з цього приводу субделегатів про властивості керованих ними жителів взагалі не дуже прихильні. Субделегати часто повторюють відому думку, що селянин за своєю природою лінивий і не працював би, якби його не примушувала працювати потреба.

Ось економічна доктрина, очевидячки, вельми поширена серед цих адміністраторів.

У всьому, аж до адміністративної мови включно, обидві епохи дивовижно схожі. І тут, і там стиль однаково безбарвний, гладенький, невиразний і в'ялий; у ньому індивідуальність писаря згладжується, розпливається в загальній пересічності. Хто читає твори префекта, читає й твори інтенданта.

Тільки наприкінці століття, коли своєрідна мова Дідро та Руссо встигла поширитися й розчинитись у розмовній мові, лжечутливість, що наповнює книжки цих письменників, приваблює адміністраторів і проникає в їхнє середовище навіть до осіб фінансового відомства. Адміністративний стиль, звичайно дуже сухий, тут подеколи стає єлейним і майже ніжним. Один субделегат скаржиться паризькому інтендантові, що, «виконуючи свої обов'язки, він часто переймається стражданням, вельми чутливим для ніжної душі».

Як і нині, уряд іноді роздавав парафіям доброчинну допомогу за умови, щоб і жителі, зі свого боку, робили певні пожертви. Коли пожертвувана ними в такий спосіб сума була достатня, генеральний контролер писав на берегах окладного аркуша: «Затверджую. Висловити задоволення». Якщо сума значуща, то він пише: «Затверджую. Висловити чутливе задоволення».

Урядовці адміністрації, майже всуціль буржуа, вже утворюють клас, перейнятий особливим духом, що має свої звичаї, свої чесноти, свою особливу честь і гордість. Це — аристократія нового суспільства, яка вже склалася й жива. Вона тільки чекає, аби Революція очистила для неї місце.

Уже за тих часів характерною рисою французької адміністрації є жорстока ненависть, що її вселяють у неї всі ті — шляхтичі чи буржуа, байдуже,— хто виявляє бажання займатися адміністративними справами поза нею. Її лякає щонайменше незалежне товариство, яке має намір організуватися без її посередництва; найдрібніша вільна асоціація, хоч би яким був її предмет, викликає в адміністрації занепокоєння; вона допускає існування тільки таких товариств, які створені за її свавіллям і перебувають під її керівництвом. Навіть великі промислові товариства не дуже подобаються їй; одне слово, вона зовсім не терпить, щоб громадяни будь-яким чином утручалися в обговорення своїх власних справ; конкуренції вона ладна протиставити цілковиту убогість і застій суспільного життя. А що французам треба трохи повільнодумствувати, аби втішити себе після втрати свободи, то уряд і дозволяє їм безперешкодно обговорювати неможливі абстрактні й загальні теорії в царині релігії, філософії, моралі й навіть політики. Він без особливих труднощів дозволяє критикувати, сумніватися в доцільності основних принципів, на яких за тих часів грунтувалося суспільство, й навіть в існуванні Бога, тільки б ця критика не заторкувала урядовців, хоч би найдрібніших. Уряд удає, нібито все інше його не обходить.

Хоча газети XVIII століття рясніють більше віршованими вправами, ніж полемікою, одначе адміністрація дивиться вже ревнивим поглядом на цю маленьку владу. До книжок адміністрація ставиться поблажливо, але до газет— вельми суворо; не маючи змоги зовсім їх знищити, вона зважується обернути їх на службу виключно своїм інтересам. Я знайшов датований 1761 роком і звернений до всіх інтендантів у королівстві циркуляр, у якому повідомляється, що король (Людовік XV) вирішив, аби надалі «Газет де Франс» видавалась під наглядом самого уряду: «Його Величність,— повідомляє циркуляр,— бажає зробити цей листок цікавим і забезпечити йому заслужену перевагу над усіма іншими. Внаслідок цього,— додає міністр,— ви повинні надсилати мені бюлетені про всі події, що відбуваються у вашому генералітеті й можуть цікавити громадську допитливість, особливо про те, що стосується фізики, природничої історії та про цікаві й незвичайні події». До циркуляра додано оголошення, яке повідомляє, що, хоч нова газета виходитиме частіше й матиме більше матеріалу, ніж видання, яке вона замінює, для передплатників вона коштуватиме набагато дешевше.

Озброєний цими документами, інтендант пише своїм субделегатам, наказуючи взятися до справи; але субделегати