Федькович Юрій - Прозові твори, Федькович Юрій

Зібралися та й пішли.

В шинку було набито людей: парубки, дівки, молодиці, ба і з наших хлопців було кілька. Волохи привели собі якогось там цигана та й справили танець, а ми дивимось, як вони там крутяться. О, вже нема, як наші танці руські! - най усі інші сховаються. Я навіть кажу до пана капрала:

- Пан капрал, соколе, позвольте, най і ми собі дамо один сабаш грати, аби тоті волохи виділи, що то танець значить.

Але пан капрал не хотіли, а ми - мовчати.

Волоська челядь дуже красна та делікатна, а що вже пишно убрана! І парубки нічого собі хлопци! - кремські, охочі; але ні один межи ними вже так не храбрував, як один рудий високий парубок у тоненькій забираній сорочці. Як став вино брати, як став усіх поїти, як став сабаші платити! Боже, воля твоя! Але хто видів, аби при великій пиятиці та коли насухо обійшлося? Пан капрал Лагодин і кажуть:

- Ану, хлопці, домів! Тут на гаразді не обійдеться.

От узялися та й пішли.

Другі пішли уперед, а я з Штефаном та з капралом ідемо собі поволі дорогою. Аж чуємо - у корчмі гвалт: б’ються. Ми зараз скочили, дивимося - а волохи того рудого парубка, що їх поїв, на смерть убивають - уже лиш хропе. Господи, як повитягаємо наші шаблі, як станемо волохів молотити! - по-гуцульськи, знаєте; ледве-не-ледве ми парубка уборонили, а з його так тирба і точиться! Якби були не ми, то парубка убивали.

Штефан зараз кинувся до його та став його водою відливати, а я з капралом пудимо волохів з корчми. Аж тут прибігає і батько того побитого парубка, стар дуже чоловік,- як заголосить!

- Сину, сину мій! - став по-волоськи приповідати.- Чия вже тебе не просив та не молив, щоб ти твоєї поганої натури покинувся?! Ох, пани мої, пани мої милі! Коби ви знали, який я на сім світі нещасливий з сим моїм сином! Він мене без часу у гріб тручає.

Аж нам старого жалко зробилося.

- Не плачте, дядьку,- стали ми вмовляти,- та він ще молодий, ще прийде до розуму.

Старий лиш махнув рукою та гірко-гірко сплакав, повалившися на стіл.

Прийшов і Манолі до себе (так старий звав свого сина). Ми його обмили чисто, пов’язали рани, злагодили постіль на кіллю та й понесли до його дому,- а вже ніхто так за ним не побивався, як Штефан: аж зажурився, сердешний. Ох, щира се душа була у господа бога, щира! - дай йому, боже, небо.

Капрал узяв старого та повів, а ми два понесли парубка на кіллю. Прийшли до його хати. Хата красна, нова, білена, попід стелю образи премудрі, а все браними рушниками позапинані, стіни коверцями оббиті, а стіл та ослони усе мальовані. Дуже гарно та чисто було в хаті.

Скоро ми увійшли - стара бабуся як заплаче, як удариться в одвірок сивою головою! - сказано: мати. А за нею стояла дівчина молоденька та плакала-плакала!

Ми положили флекева на постіль, а дівчина як припаде йому до серця, як заридає!

- Братику, ох, братику мій нещасливий!

Аж ми усі мусили сплакати, дивлячись, як бідна сестра побивалась.

- Ну, добраніч вам, дядьку,- стали ми зо старим прощатися.- Та й не турбуйтесь: йому завтра, чей, ліпше вже буде.

- А я,- каже капрал,- я завтра надбіжу, скоро день, та й догледжу вашого сина.

А капрал, знаєте, був раз десь командирований у шпиталі та знав, як мається коло побитих ходити.

- А ми ж би вас так пустили? - аж скричав старий.- Сідайте, панство, сідайте - просимо! Най вас хоть пошануємо в своїй хаті - буде нам здаватися, що наші діти... коли нам не дав бог утіхи з Манолія... Ох, вайльо, вайльо! Вайльо, вайльо!

Ми не хотіли старих ще гірш смутити та й посідали за столом. Стара зараз кинулась до печі, а дочці звеліла йти в пивницю та вточити вина. А славне туда вино росло!

Увійшла дівчина з вином; заплакана, як та рожа полонинська вранці під росою. Красна-красна, як намальована. Але скажіть: чи годен я єї красу на папері написати? Хто годен, най пише,- я не годен.

Стала вона нас частувати, а Штефанко ув’яв та лиш на мене повалився.

- Пофтім! - стала вона до Штефана голубити.- Пофтім, домнуле, чінстіц де біне. 3

А сама як подивиться на Штефана, як найдуться єї чорні очі з його очима, як почервоніє - трохи що їй пугар з вином не бриз з білесеньких єї ручок. Я усе видів, та лиш мовчав.

Повечеряли ми красно, подякували богу небесному, попрощалися зо старими та й пішли по кватирах. Штефан нічо до мене дорогою не говорив. Дома я його розібрав, поклав спати, а сам узявся мундир чесати та зброю утирати; далі покутав і я, помоливсь богу та й ляг собі. Трудний був, так зараз і заснув.

Але пробудився уночі - Штефана нема на постелі; чекаю, чекаю - нема. Я боржій надвір. Дивлюся - а він сидить, сердешний, у садку та плаче-плаче!

- Господи святий! Братику мій, а се ти чо?

Він лиш махнув рукою, пообтирався та й мовчить. А сам блідий-блідий!

Я сів коло його:

- Братику, Штефаночку, не скажеш ти мені, що тобі є? Чи в тебе що не болить, любий?

- Болить в мене серденько,- став він промовляти,- та хто мені порадить?

- Братику мій як рідний,- став я казати,- ти полюбив Зоїцу? Скажи мені!

- Полюбив,- каже, а сам сумує.

- Камрате мій нещасливий,- став я жалувати,- ліпше би було, щоб ти своє серце розрадив. Таже ти жовнір: що може з твого вірного кохання бути? Розважайся, братику, якомога.

- Або ж я годен серденько впинити? Вона, все вона мені лиш на гадці, вона перед очима, вона - куда гляну.

Що я вже не намовлявся, що я вже не нарадився - так дарма. Я нарешті вже рад був, що його затягнув у хату, бо би був ще захворував, серце