Вільям Шекспір - Сонети, Вільям Шекспір

зараз ти? 93
Вважатиму, що вірна й досі ти, Хоча любов уже не пломеніє. Хай погляд тут, — душа твоя і мрії Далеко так, що їх не досягти. Бувають погляди — сердець свічада, Де б жодна думка скритись не змогла. Але в твоїх — одна лише принада, Ні крапельки презирства або зла. Бо в них — угодно так, напевне, Богу — Нехай брехнею зганьблені уста, — Цвіте любов постійно, й чистота, Неначе тінь, іде з тобою в ногу. Твоя краса у дні недобрі ці — Мов яблуко у Євиній руці. 94
Хто б міг чинити, а не чинить зла І втрим знаходить вчинкові лихому, Хто інших зрушить, сам же, мов скала. Стоїть серед спокуси нерухомо, — Тому у спадок — неба благодать І вся земля з коштовними дарами. Він там володарем спромігся стать. Де інші стали тільки наймитами. Лілеї влітку — любі пелюстки, Хай прийде час, зів’яне та лілея. Та як у ній осядуть хробаки, Тоді й бур’ян миліший нам від неї. Так і краси солодкої взірець Зведе життя порочне нанівець. 95
Ти — сяйво чисте і в гріхах своїх, Які тебе, мов тля троянду, вкрили, У ніжні пелюстки повитий гріх, Таким здається безневинно милим. Злі язики ганьблять твій кожен крок, На те підстави маючи, я певен, Але чеснотою стає порок, Лише твойого імені сягне він. Що за житло дістав підступний блуд, Твою красу обравши за колиску. В такій пишноті не помітний бруд Моїм очам, прижмуреним від блиску. Цим перевагам, серце, є межа, Вживанням частим туплять і ножа. 96
На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу, Хто каже — це окраса, а не гріх. І я пороків у тобі не бачу, — Оздобила твоя принада їх. Нікчемне скельце в персні королеви Стає вершиною усіх окрас. Так і порок — принадливий для нас В твоїй оправі чистій, кришталевій. О, скільки б вовк передушив овець, Прикинувшись ягницею в кошарі! І ти, явивши молодощів чари, Зведеш не менш довірливих сердець. Не кой того: твоєї честі плями Моя любов розподіля між нами. 97
Розлуки час — зимою був мені, Хоч рік сягав лише свого полудня. Який туман, які похмурі дні, Яке спустошення і холод грудня! Скінчилось літо, і за ним услід Ступає осінь в золотій короні, Несучи важко в благодатнім лоні Свої дари — землі дозрілий плід. Та всі дари і всі плоди на світі — Мов сироти без матері в сім’ї. Нема тебе — і мовкнуть солов’ї В кущах троянд, в зеленім верховітті. А там, де й чуть синички вбогий свисг, Зими злякавшися, тріпоче лист.