Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

По коричневому килиму простягся ланцюжок. Колечка цього ланцюжка були схожі на великі перлини, що мінилися матовим щирим золотом. Усі ці «перлини» перетинали коричневу прерію, прямуючи з тіньового боку до яскраво освітленого. Мовчанка тривала кілька хвилин.

— Вони рухаються. Живі істоти. Мабуть, комахи, — тихо і схвильовано промовив Тюменєв.

15. На листку-самольоті

План робіт був такий: звільнити гідростат, що міцно вклеївся в пробоїну гігантського листка, скинути його вниз і спуститися самим. Робота була важка і небезпечна: так і дивись, щоб не влипнути у густий, клейкий сік, що витікав з рослини. Працювали ручною пилою, сокирою та киркою. На очистку інструментів од клею витрачали більше часу, ніж на працю. Незважаючи на обережність, костюми і руки у всіх були замазані клеєм. Пропрацювали кілька годин, проте гідростат стояв на старому місці.

У цей час пощастило зробити цікаве відкриття. М'ясистий листок був завтовшки вісімдесят сантиметрів. Хоча на Беті всі тіла важили менше, ніж на Землі, мандрівники не могли зрозуміти, як ці гігантські, товсті, широкі й довгі листки тримаються у повітрі. Їхні стовбури чи черешки десь дуже далеко. Звичайно, черешок не може втримати листка з кілометр завширшки і кілька кілометрів завдовжки. І от виявилося, що всередині м'ясистої маси листка є сила-силенна мішків, точніше пухирів, наповнених газом, — воднем, як визначив Тюменєв.

— Надзвичайно цікавий приклад пристосування, — сказав Тюменєв.

— Так, цікаво. Кожен листок — своєрідний килим-самоліт, — зауважив Архімед.

Коли, відпочивши в гідростаті, команда знову прийшла на місце роботи, вона з жалем побачила, що праця пропала марно: сік ущерть заповнив отвір, прорубаний коло гідростата. Всі стояли мовчки, міркуючи, що робити далі.

— Професоре, в мене виникла думка, і, здається, непогана! — раптом вигукнув Савич. — Треба змінити план наших робіт. Ми хотіли звільнити гідростат і скинути його вниз. Це виявилося важче, ніж ми сподівалися. До того ж одразу на землю, — називаймо грунт Бети по-земному, — нам скинути його не пощастить. Гідростат упаде на нижній листок. Нам доведеться по черешку і стовбуру перебиратися на цей листок і повторювати роботу з початку. І так листок за листком. А скільки їх унизу? Адже землі ми не бачимо, саме листя та листя. Головка капусти, як правильно сказав товариш Турцев.

З великими зусиллями, — може, через кілька днів, — ми скинемо гідростат на землю і спустимося туди самі. А далі що? Цей ліс тягнеться, очевидно, на багато десятків, а може й сотень кілометрів. Якщо в ньому нема поживи, то ми змушені будемо або сидіти поблизу гідростата, — принаймні поки не вичерпаються запаси харчів, — або ж рискувати: взявши трохи їжі, піти шукати вихід з лісу.

Нарешті ваші астрономічні спостереження, професоре. Адже, власне, заради них ви й прибули сюди. А над нашою головою замість неба якісь полотнища. Не лазитимете ж ви, пробачте, мов комашка, на самий верхній листок, щоб подивитися на небо!

— Однак у нас нема іншого виходу. Ми мусимо спуститися. Що ж ви пропонуєте натомість? — запитав Тюменєв.

— Кинути цю роботу, поки гідростат ще не провалився на нижній листок, — відповів Савич.

— Кинути роботу найпростіше. А от далі що? — нетерпляче запитав Тюменєв.

— А далі нам треба буде знайти черешок, яким наш листок прикріплений до стовбура, і перерубати його. Це легше і швидше, ніж вирубати з листка гідростат. А тоді… Тоді хай наш листок летить за вітром, якщо він справді листок-самоліт. А вітру досить. Нас винесе з лісу на відкрите місце.

— Гм… Гм… Непогано. Молодець, Савич. Тільки дозвольте, а як же ми опустимося?

— Опустимося?.. — Савич зніяковів. — Можна буде… потроху відрізувати частину листка… Кількість водневих пухирів зменшиться…

— Та одночасно ж зменшиться і вага нашого листка-самольота, — заперечив Тюменєв, — а при його величезних розмірах нам, чого доброго, доведеться працювати надто довго, перш ніж…

— Я гадаю, — пробачте, дядечку, що перебиваю вас, — нам пощастить спуститися вниз. Як ви думаєте, чим пояснюється плавне похитування листка? Вітром? Не думаю. Скоріше воно залежить від стану газу, що міститься у пухирях. Коли проміння сонця падає на листок і нагріває його, газ розширюється, його підіймальна сила збільшується. Закривають сонце хмари, наступає тінь — водень охолоджується, і листок опускається. Хіба ви не помітили цієї закономірності?

— Певно, ти маєш рацію, та тільки не зовсім, — заперечив Тюменєв. — Згадай, ми прилетіли на світанку, коли була ранішня прохолода, а листя не лежало на землі, як мало б бути за твоєю теорією.

Ти хочеш сказати, що, коли настане прохолодна ніч, гази стиснуться і листок сам опуститься? Так, але ти забуваєш про тепло тутешнього повітря. Адже ця Бета — дуже молода й гаряча планета.

— Ну, тоді ми зробимо от що, — не здавався Архімед. — Тоді ми почнемо протикати наш листок-самоліт залізними прутами од поручнів, і водень — оскільки, як газ, він легший — виходитиме з отворів.

— Вантажопідіймальна сила листка-самольота зменшуватиметься, і ми опустимось. Правильно, — зробив висновок Тюменєв.

Усі взялися до нової праці. Шукаючи черешок, довелося іти далеко проти вітру. Ця подорож зайняла кілька годин. Черешка, на якому б тримався листок, так і не знайшли. Виявилося, листок поступово звужувався і переходив безпосередньо у стовбур, який ішов у землю.

Не обійшлося без пригод. Архімед ступив ногою в рідкий сік, посковзнувся і впав з листка, тягнучи за собою нитки соку. Клей загусав дуже швидко, і Архімед повис між двома листками, ніби павук на павутині.

Йому довелося повисіти, доки «павутина» перестала липнути. Тоді Тюменєв і Савич втягли його на листок.

Повітряна подорож тривала цілий день і завдала чимало клопоту. Коли голубий сонячний промінь нагрівав листок, «самоліт» піднімався до верхнього листка, і тоді мандрівникам загрожувала небезпека: вони могли бути стерті між двома листками, мов зерна між жорнами. Люди поспішали сховатися в гідростаті. Коли ж листок