Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

— А далі, дивіться: вся поверхня «моря» вкрита якимсь довгим волоссям чи травою!

При голубому світлі, що розгорялося дедалі більше, вже добре було видно це «волосся». Кожна «волосина» висотою з метр була з палець завтовшки біля основи і мала тонку й гостру вершину. Тепер «море» здавалося вже не морем, а безмежним степом, що заріс ковилою.

— Отже, ми попали не у воду, а на поверхню степу з дивовижною рослинністю. Грунт тут, певно, глинястий; глина і пом'якшила удар краще, ніж це зробила б вода. Я ж казав вам, що вода м'яка лише доти, поки ви з силою не вдарились об неї. Льотчики добре знають це, — ! повчально сказав Тюменєв, обертаючись до Савича.

— Зовсім не в глину ми впали, а в якусь смолу — може, од ваших соснових дощок, про які ви казали, — не поступався Савич.

— Клей — незрозуміла випадковість. До речі, про клей. Чи «волосся» не липке, Архімед?

— Ні, дядечку. Я пробував рукою — не липке, але має зубці. Якщо провести рукою зверху донизу, можна порізатись, мов осокою. Треба бути обережним.

Архімед нагнувся, простяг руку, схопив одну «волосину», притягнув до гідростата і одпустив. «Волосина» відхилилась, немов пружина.

— Справді, ця «волосина» схожа на китовий вус. Отже, ми можемо безпечно зійти на грунт. Гоп! — Тюменєв стрибнув з містка через наплив, але каблуком черевика попав у клей і зразу ж приклеївся. Професор безпорадно засмикав нотою, та нічого не допомагало.

Архімед і Савич скочили на грунт більш вдало і, вхопивши Тюменєва за руки, почали тягнути щосили.

— Стійте! Ви мені одірвете ногу, і вона залишиться в клею, — благав Тюменєв.

Та замість ноги в клею зостався каблук. Він цокнув і одірвався.

— Ху! Ну й клей! В такий упадеш — пропадеш. Та все ж таки, куди ми попали, га?

Раптом між «небом» і «землею» заструмували ручаї синього світла. Сині клубки і стрічки застрибали, зазміїлись на прутах зруйнованих поручнів, самі ж прути загули; сині грудочки з легеньким тріском почали перескакувати від Тюменєва до Архімеда, від Архімеда до Савича. Кінчики пальців засвітилися. Незабаром сині блискотливі струмочки і грудочки ніби розтали в голубому світлі.

— Ходімо оглядати наші нові володіння! — вигукнув Тюменєв і рушив по неосяжній прерії, рясно обтиканій «прутами». Грунт повільно піднімався і опускався.

— Тут, здається, хронічний землетрус, — промовив Савич, ледве встигаючи за Тюменєвим.

Через півгодини швидкої ходьби мандрівники підійшли до лінії, що здавалася їм горизонтом з темною смугою над ним, коли дивитися на нього, стоячи біля гідростата.

У цю мить половина «небосхилу» яскраво освітилася чудовим сапфіровим світлом, а на другій половині «небосхилу» засяяв рубіновий промінь. Неосвітлені місця здавалися сріблясто-сірими з фіолетовим відтінком.

— Ну й красуня ж ця Бета! — захоплено вигукнув Тюменєв.

— Так, напрочуд гарне видовище, — сказав Архімед.

— Чи бачили ви щось подібне? — сумно промовив Савич. — Дивіться — штани порвав. Як ножем розрізала трава проклята.

Тюменєв стояв на краю «горизонту» і дивився вгору, вниз, вдалину. Він бачив незмірно великі полотнища, які йшли в один бік і «поверхами» нависали одне над одним. На віддалі сотні метрів виднівся загострений кінець одного такого полотнища. Всі вони повільно коливалися.

— Ну, друзі мої, гадаю, ви зрозуміли, куди ми попали?

— На планету Бета, якщо не помиляюся, — сказав Савич.

— І ця планета, здається, вся складається з якихось оболонок, ніби головка капусти, — з усмішкою додав Архімед.

— То ж бо й воно, ніби головка капусти, — погодився Тюменєв. — І все це надзвичайно дивно.

— Кінець кінцем, ми впали не в море і не в степ, а, здається, на верховіття лісу, — зауважив Архімед.

— Мабуть, що так. Але який це химерний ліс! Ніби. величезні підводні водорості, тільки ще більш гігантських розмірів. — Тюменєв розсміявся. — Виходить, ми стоїмо на листку. Ну і що ж, ця гіпотеза добре все пояснює. По-перше, — і він загнув палець на лівій руці, — чому ми відчули кілька поштовхів під час посадки? Тому що це гігантське листя пружне і надзвичайно гнучке. Ми пробили гідростатом кілька листків і, здається, в п'ятому застрягли. От звідки, — і Тюменєв далі загинав пальці, — «дірка» в «небі». А клей — це, очевидно, сік рослини. Того ж самого походження і нитки, що звисають з «неба» по краях дірки.

— А «волосся», значить, — ворсинки на поверхні листка, — промовив Архімед.

— Ну, звичайно. То ж бо й воно. Так і є! І якщо поміркувати, то все це не так уже й дивно. Адже і в нас в океанах ростуть гігантські водорості. А тут отакі ламінарії, тільки ще більші, ростуть на поверхні. І в цьому нема нічого дивного, коли згадати, що атмосфера на Беті густіша за земну, а вага значно менша, вологість і температура вищі. Інші умови створили й інший рослинний світ.

— Атож, і нам треба буде так чи інакше скинути вниз гідростат, — зауважив Архімед. — Адже в ньому запаси їжі. Невідомо, що ми знайдемо на планеті і чим тут харчуватимемося.

— Але ж коли ми не знайдемо на вашій планеті нічого їстівного, коли ваша Бета буде настільки негостинною, що не нагодує нас, то… — Савич не встиг доказати.

Тюменєв перебив його:

— То ми помремо з голоду. То ж бо й воно. Хто про що, а Савич про сімдесят сім смертей, які звідусіль загрожують нам.

— І як же ми зійдемо вниз? — не вгавав Савич. — Не будемо ж ми стрибати, мов коники, з листка на листок, хоч тут і важимо менше, ніж на Землі?

— Стійте! Дивіться! Це що ще таке? Всі озирнулись і завмерли з подиву.

Яскраве смарагдове світло заливало прерію. Вона тихо похитувалася.