Едуард Фікер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер

— Ви знаєте Томанову?

— Вона мешкає тут уже півроку, — каже Лоубал, — лікує голосові зв'язки.

— Її чоловік наймає віллу?

— Купив.

А Трепинський додає:

— Пані Томанова живе окремо, в невеликому будиночку.

— Номер чотирнадцять?

— Здається, так.

— Ми мусимо взнати про неї якнайбільше, — кажу я. — Та перш за все мене цікавить жовта вілла. Коли прибуде санітарна машина, пошліть її туди.

Пропоную Трепинському йти зі мною. Лоубал залишається в готелі.

Пораненого я залишив у цілковитій тиші, теплі і спокої. Іншого я для нього зробити не міг.

Заходимо, одчиняєм двері до зали, Криштоф лежить у тій самій позі, от тільки руку, по-моєму, трохи зігнув. Колір обличчя зовсім сірий. Нахиляюсь. Він ледве дихає.

Трепинський витягає з кишені хустинку й бере кочергу. Обережно односить її вбік.

Тепер у мене є час роздивитися уважніше. Стіни пофарбовано в мутно-зелений колір. На них декілька картин в овальних і прямокутних рамах. Такі-сякі натюрморти з грушами, зайцями й перепілками. Над великим овальним столом чимала лампа. Пахне керосином, порохом, дровами і цвіллю. Висока стеля геть закіптюжена й брудна.

— Ходім оглянемо іншу половину, — кажу я Трепинському.

Там теж холодно й пусто, наче у замку, де живуть привиди. Вздовж коридора ряди помешкань, майже нічим не заставлених. Підлога вкрита густим шаром пилу, але жодного сліду не видно.

З вікна наріжної кімнати Трепинський побачив санітарку.

— Ідіть, допоможете їм, — кажу я, — та накажіть все пильно оглянути й описати, аж до його білизни. І хай його влаштують окремо, якщо, звичайно, довезуть живим. Хай пильнують, щоб ніхто до нього не заходив. Коли хто наполягатиме, сповістіть мене. Чатуйте! Записуйте все, що б він не говорив. Найліпше вам самому поїхати з ними. Подзвоніть мені, щойно з'ясується його стан.

— Слухаю, — відповідає Трепинський і хвацько повертається на підборах.

А мені тим часом хочеться все оглянути. З цієї половини теж сходи ведуть нагору. Створюється враження, що господареві будь-що хотілося мати найближчі виходи на дах. Піднімаюся сходами, на клямці дверей бачу відбитки чиїхось пальців. Немає сумніву, що це чоловіча рука. Зовсім недавно тут хтось був. Звідціля добре видно цегляну огорожу, верхівку вежі і двері, що ведуть до того місця, де я застукав пані Томанову.

Вітер наніс сюди з лісу піску і сміття. Бачу, що біля отвору, з якого я визираю, хтось розворушив сміття, обережно ступаючи сюди од вежі. Тепер я певен, що двері вежі були зачинені цією шептухою, котра впустила туди свого спільника. А він по дахові перебіг сюди. Одначе, боячись гуркоту вхідних дверей, мабуть, ховався тут, поки я нишпорив по будинку. Так, я припустився помилки. Тепер зрозуміло, чому Томанова така незворушна.

Гаразд, подальший обшук зроблять оперативники, а я повертаюсь до зали, що з неї саме виносять ледве живого Криштофа. Посеред приміщення стоїть Трепинський з якимось дуже, стурбованим чоловіком. Це, звичайно, лікар. Він витирає руки вогким рушником.

— Так, — каже він, — пробито череп. Негайно потрібен рентген і операція. Я не ручаюсь за нього.

Він поспішає, але я затримую його.

— Скажіть, будь ласка, чи могла це зробити жінка?

— Ні. — Він глипає на кочергу. — Гадаю, що ні.

Санітарка тихо від'їжджає. На бруківці, що веде до асфальту, її сильно хитає. Слід лише водієві рвучко змінити швидкість, і лікаря теж доведеться вкладати поряд з Криштофом. Трепинський заводить свій мотоцикл.

— Пришліть сюди оперативну групу, — кажу я. — Хай приїздять рано-вранці.

Потім старанно замикаю всі двері, кладу ключі до кишені й простую в готель. Зустрічні з цікавістю озираються на мене. У дверях стоїть Лоубал, який нікого не випускає. Він доповідає, що пані Томанова жде в ресторані й що він дзвонив у Стржижків.

— Господар жовтої вілли Ян Шимак живе у Празі за адресою — Голешовіци, 2372. Останній раз був тут років чотири тому. Про те, що здає віллу, ніхто не знає. Криштоф тут взагалі не прописаний.

— Все йде як слід, — кажу я. — От тільки я ніяк не подарую собі, що дозволив якомусь типові вислизнути з вілли.

Незворушна пані Томанова сидить на тому ж місці, де я її зоставив. Гладенько зачесану голову тримає, наче ожила єгипетська цариця.

Сідаю навпроти.

— О котрій годині ви зайшли сьогодні на віллу? Не пам'ятаєте? Я б радив вам говорити правду, бо поранений може спростувати вашу заяву завтра або позавтрьому… То як?

В сіро-блакитних очах пані Томанової з'являється вираз образи. Може, вона сумнівається, щоб Криштоф міг ще колись заговорити. Можливо, навіть думає, що він давно мертвий, і я просто морочу їй голову. У всякому разі, щось на зразок цього читаю я в її очах. Вона все ще вірить у щасливий випадок, який допоможе їй приховати злочинця.

Отож думає якусь мить і потім шипить:

— Я нічого не знаю.

— За який час до мене ви ввійшли туди? — питаю я цілком спокійно.

— Буквально за кілька хвилин.

— Що ви вигадуєте! Адже з того часу, як я зоставив машину і рушив до вілли, минуло принаймні п'ять хвилин. Стільки ж часу я йшов. Ще хвилин зо три минуло, поки побачив потерпілого…

Пані Томанова байдуже знизує плечима.

— Ви були знайомі з паном Криштофом?

Шепоче:

— До цього — ні. Познайомилися в готелі, куди він заходив обідати.

— А ви?

— Я буваю тут тричі на день.

— Ви не помітили у нього шраму на обличчі?

Вона дивиться на мене без будь-якої цікавості і глухо шепоче:

— У нього на обличчі був пластир.

— Де саме?

Вона торкається свого лоба.

— Він що, приїхав сюди