Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

Ми теж завмерли і почали втикати у вранішнє небо.

Відчуття довершеності світу, що було зникло, знову хвилею накотило на мене. Ми довго сиділи непорушно, але в мене чомусь навіть не заболіла спина.

Я дивився, як із блакитно-бузкових хмар з’являється жовтогаряче вранішнє сонце, і поступово занурювався у стан, коли думки стихають і голова стає світлою та порожньою. Мені навіть потроху прояснився зміст високорозумних балачок СС про важливість внутрішнього спокою…

З Шулею ми зустрілися тільки за обідом. Він, побачивши мене, просяяв і одразу ж накинувся на мене із запитаннями:

— Ну, і що від тебе хотів Зарнік?

— Біс його знає! Подивився і відпустив, — відповів я, сідаючи і лаштуючи тацю з їжею біля нього, — у нього був той монгол, який тепер у нас за вчителя. І ще… — я стишив голос і, нахилившись до Шулиного вуха, прошепотів: — Таке враження, що цей монгол лишився тут заради мене. І… Я знову почув про драбину. Тільки нічого не второпав. Якісь ще Юрі-шмурі… Вони там віршами заговорили. Милування місяцем… Квіточки… Добре, хоч про камінці не завели. Таке щось верзли, на вуха не натягнеш…

— Слава Богу, хоч не забирають тебе, — зітхнув Шуля і, помітивши зацікавлений погляд Миші, що, як завжди, вже приліпилася зі своїм обідом поряд, голосно спитав:

— А як звуть вашого нового вчителя?

— Не пам’ятаю, — теж голосно відповів я і недбало посміхнувся: — Якийсь рей-сенсей…

Миша презирливо хмикнула. І заходилася їсти.

— Ну, і як він тобі? — Шуля виразно подивився на Мишу, як на нав’язливу осінню муху.

Та Миша незворушно сьорбала свій супчик.

— Здається, кращий, ніж СС, — відповів я, — у нього кийка немає. І він не верескливий…

Миша полишила їжу і знову вирячилася на нас цікавими очиськами.

— Він китаєць чи японець? — кинув іще одне питання Шуля. І глянув на Мишу з неприхованою відразою.

Миша мовчки лупала очима. Непробивна, як бетонна стінка. Що, послухати сюди прийшла, чи що? Я демонстративно нахилився до неї і запитав:

— Ну, а ти як гадаєш, наш монгол — китаєць чи японець?

Миша, манірно відкусивши шматочок хліба, на деякий час замислилася, а потім впевнено відповіла:

— Він японець…

— А звідкіля ти це взяла? — підняв брови Шуля.

— У китайців носи менші…— зверхньо посміхнулася вона.

Я презирливо скривився. Шуля теж.

— І до того ж, — Миша теж скривилася і навела ще один убивчий аргумент, — саме у японців годиться до імені вчителів додавати «сенсей»[14].

— Ага, точно! — несподівано для мене підтвердив Шуля, що ніколи не вирізнявся любов’ю до Миші,— я в аніме їхньому про це чув!

Це був козир, який було нічим крити… Либонь, монгол таки справді був японцем.

Я мовчки заходився їсти і думав: яким вітром його сюди занесло? Цього японця? Так далеко?

Але ні Шуля, ні Миша, ні будь-хто інший на це запитання відповіді не мав. Як з’ясувалося пізніше, про нашого нового вчителя взагалі ніхто нічого ніколи не чув. Хтозна звідкіля він узявся. Було таке враження, що він, як і мій знайомий кіт, був привидом і матеріалізувався у кабінеті Зарніка просто з повітря. Сам він про своє походження нічого не розповідав. І взагалі — був небагатослівним. Тільки любив скрушно хитати головою і казати: «Даме[15]…» Вираз його обличчя при цьому був такий, наче він і справді мав нас усіх за слабких «дамочок». Вчитель мав складне і довге ім’я, щось на зразок Мацудайра[16] Кураторі Рейка[17], і до того ж ще й Сенсей, тому для зручності між собою ми його прозвали просто Дамою (за асоціацією з його улюбленим виразом та зважаючи на його кумедну косичку).

Друга половина літа, що була під наглядом Дами, була трохи кращою за попередню.

Ми з новим учителем щодня ходили зустрічали зорю чи, як він любив казати, «годину чарів». Вечорами я залюбки дивився, як утомлене сонце сідає і світ наповнюється фіалковими фарбами, а от світанками мені було не до милування, бо нестерпно хотілося спати.

— Дивіться на зорю, і буде кращим зір… — повторював часто-густо Дама і загадково додавав: — Червона і синя зоря вечірня. Блакитна і жовта зоря ранкова. Хоча іноді й навпаки буває…

Взагалі новий вчитель виявився незлим і полюбляв розказувати всілякі короткі баєчки. Зміст їхній був загадковий та невиразний, і як я потім зрозумів, зводився до однієї цікавої думки: «все що потрібно зберігається у вас самих».

Де боги живуть?

Де мешкають Будди?

Шукайте їх

Лише у глибинах серця[18]…—

процитував він на першому ж занятті й, обвівши поглядом клас, якось приречено зітхнув.

А потім з надією в голосі, провадив:

— Які будуть запитання?

Ми нічого не зрозуміли. Тому мовчали.

— Себе слухайте, — пояснив він