Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Первоцвіт у великій норі, — нарешті сказав один із них. — Ходімо, ми проведемо вас туди.

— А скількох ви запрошуєте? — спитав Ліщина.

— Та всіх, звісно ж! — подивувався місцевий кріль. — Чи хтось із вас воліє мокнути під дощем?

Ліщина гадав, що його чи ще когось із його товаришів поведуть до Головного Кроля. Оскільки Первоцвіт приходив до них без почту, мабуть, він не був Головним. А потім гостям, напевне, запропонували б розійтися по різних норах. Саме такого розпорошення він і боявся найдужче. Тепер, спускаючись під землю, Ліщина вражено побачив: головна нора колонії така велика, що може вмістити всіх їх разом. Це його так заінтригувало, що він навіть не зупинився дати докладні розпорядження, хто за ким повинен іти. Тільки сказав Чашечці триматися за його спиною. «Хай зігріється його маленьке серденько, — подумав він. — А якщо на наших старших нападуть, то в бою без нього можна легко обійтися». Та ще встиг попросити Кучму прикрити їх ззаду.

— Якщо зчиниться бійка, вибирайся сам і виводь із собою всіх, кого зумієш захопити, — шепнув він. І пірнув слідом за провідниками в одну з нір.

Очевидно, вони спускалися головним ходом, бо від нього навсібіч відгалужувались інші тунелі. Провідники рухалися так швидко, що Ліщина не встигав і понюхати все довкола. Раптом він відчув, що вийшов на відкрите місце, й зупинився. Ні перед його вусами, ні з боків не було більше ні стін, ні землі. Попереду був великий повітряний простір (він відчував рух повітря), і велика порожнеча зяяла над головою. Поблизу скупчилось багато кролів. Він мимоволі позадкував і наштовхнувся на Чашечку. «Який-бо я дурень! — подумав. — Чом не поставив за собою Срібного?» І цієї миті до нього долинув голос Первоцвіта.

— Це ти, Ліщино? — звернувся він. — Ласкаво просимо і тебе, й твоїх друзів! Ми раді, що ви прийшли.

Ліщина мало не підстрибнув з подиву — голос Первоцвіта йшов здалека. Певне, тут була величезна нора! В таких печерах він ніколи не бував. Його огорнуло тепло; підлогу тут устеляв сухий пісок. Він запримітив, що кілька товстих коренів підтримувало склепіння стелі. В норі зібралось дуже багато кролів, чисельністю вони в кілька разів переважали його загін. І всі так само, як Первоцвіт, пахли достатком і розкішшю.

Ліщина збагнув, що Первоцвіт чекає на його відповідь. Товариші з тупотом і шарганням один по одному виходили з нори в залу. Як же відповісти: дуже офіційно чи просто, по-дружньому? І чи варто йому називати себе Головним Кролем? Такого досвіду в нього ще не було. Треара, безсумнівно, чудово впорався б із таким завданням. Не хотілося показати свою розгубленість, підвести товаришів. І Ліщина вирішив, що найкраще буде говорити просто й по-дружньому. Ліпше не величатися, щоб не вийшло ганьби.

— Ми раді, що сховалися від негоди, — сказав він. — І нам, як усім кролям, — що більше товариства, то краще! Коли ти приходив до нас, Первоцвіте, то сказав нам, що колонія ваша невелика. Але надворі ми бачили стільки нір! Певне, у вашій колонії дуже багато кролів.

Договоривши, він почув, як до зали вступив Кучма, — весь його загін був у зборі. Але він відчув, що своєю невеличкою промовою трохи збентежив чужих кролів, — мабуть, узяв хибний тон, занадто наголосивши на їхній чисельності. Може, їх і справді тут не так уже й багато? Чи не було в них якої епідемії? Але хворобою начебто не тхнуло, ніде не видно було її слідів. Такого здоров’я, такого великого тіла, як у місцевих кролів, він ніде не бачив. Може, ті м’ялися й відмовчувались не від того, що він сказав? Може, просто він з незвички промовляв недоладно й господарям не сподобалося, що гості не доросли до їхніх витончених манер?

«Дарма! — подумав Ліщина. — Після вчорашньої ночі я впевнений у своїх хлоп’ятах! Ми б ніколи не добулися аж сюди, коли б не вміли давати раду труднощам. Господарі ще побачать, чого ми варті. Принаймні ми начебто їм сподобались».

Промов більше так і не було. Кролі, місцеві й прибулі, змішалися, почали знайомитись на свій звичний кролячий лад — обнюхуючись. Обидві сторони вивчали, як чужі пахнуть, рухаються, дихають, навіть як чухаються. Через якийсь час усім стало зрозуміло, що знайомство відбулось і що зустріч прихідьків і місцевих кролів не закінчиться побоїщем. Мало-помалу кожен із присутніх сповнився переконанням, що йому нічого боятись.

Зрозумівши, що збори закінчилися щасливо, Ліщина відчув велике полегшення. Враз йому стало тепло й затишно. Він опинився в протилежному кінці зали, до нього обабіч притислися двоє чужих, кріль і кролиця, обоє нітрохи не менші за Первоцвіта. Ось його сусіди зробили кілька неквапливих стрибків униз по одному з ближчих ходів, і Ліщина подався слідом за ними. Вони потрапили до меншого лігва, що знаходилося на більшій глибині. Лігво, очевидно, належало цій парі, бо вони вмостилися там по-домашньому, але не заперечили, коли й Ліщина ліг біля них. Всі трохи помовчали, поки минулося хвилювання великої зустрічі.

— А що, Первоцвіт — ваш Головний Кріль? — спитав нарешті Ліщина.

На його запитання відповіли запитанням:

— А тебе називають Головним Кролем?

Запитання було дуже незручне. Якщо він скаже «так», його нові знайомі ще почнуть так його називати, й можна було уявити, як це сприймуть Кучма й Срібний. Він відповів чесно й просто.

— Нас дуже мало, — сказав він. — Ми покинули нашу колонію, щоб уникнути лиха. Більшість кролів лишилася вдома, і Головний Кріль зостався з ними. Я старався вести моїх товаришів, але не знаю, чи захочеться їм називати мене Головним Кролем.

І подумав: «Ну, зараз посиплються запитання! Чому ви втекли? Чому лишилась решта? І чого ви боялись? А що я відповім?»

Та коли чужий кріль заговорив, стало зрозуміло, що або його не зацікавили гостеві слова, або в нього є якась інша причина утримуватися від розпитів.

— Ми нікого не називаємо Головним Кролем, — сказав господар лігва. — Первоцвітові заманулося піти до