Річард Адамс - Небезпечнi мандри

кролиць. Мабуть, вони бачили, як ми прийшли. Ми були зморені. Чогось же вони не напали на нас тоді? Або коли ми розбіглися, перш ніж почати риття? Одне тільки збиває мене з пантелику: яка їм вигода з того, що ми приєднаємося до їхньої колонії?

— Може, вони бояться, що ми, як дурні, приманимо сюди елілів? — сказав Кучма, витрушуючи землю з бакенбардів і пихкаючи, аж показуючи довгі передні зуби. — А ми ж поки що справдешні дурні, бо ще не навчилися, як тут краще жити. Може, вони гадають, що безпечніше буде навчити нас тутешнього способу життя? Я цього не знаю. Та досить гадати. Я не боюся піти до них і про все довідатись. Хай-но спробують утяти яку штучку, то побачать, що і я на витівки мастак. Не хотілося б пропустити нагоду виспатися в затишнішій норі, ніж оця! Адже ми від учорашнього дня не спали.

— А ти що скажеш, П’ятий?

— Як на мене, то краще не мати нічого спільного з тим кролем та його колонією. Нам треба негайно кинути це місце і йти далі!

Змерзлого й промоклого Ліщину ці слова П’ятого роздратували. Він звик завжди покладатися на інтуїцію П’ятого, а тепер, коли так потрібна його порада, він їх підводить! Ожина міркував чудово. І Кучма принаймні показав здоровий глузд. Видно, від П’ятого зараз не діждеш нічого кращого за оце його ниття й бурчання. Бурчить, мов жук! Щоб виправдати П’ятого, Ліщина згадав, що той маленький, слабенький і вморився, певне, більше за інших.

Цієї миті в дальшому кутку нори стала осипатися земля, і ось в отворі показалась голова й передні лапи Срібного.

— А ось і ми! — весело мовив він. — Ми зробили те, про що ти казав, Ліщино: з’єднали свою нору і з твоєю, і з Жостіровою. То що ви надумали? Як бути із запрошенням того, як його там… Первоквита? Ні, Первоцвіта! Невже ми отак і сидітимемо скулені отут, наче боїмося сходити до нього в гості? Що ж він про нас подумає?

— Ось що я скажу вам, — заговорив з-за його плеча Кульбаба. — Якщо ми хочемо загніздитися в цих полях, нам рано чи пізно доведеться почати з ними переговори, і це безглуздя, — огинатися тут, ніби нам бракує духу перевідати їх.

— Не знаю, скільки їх там, — докинув Срібний, — але ж і ми чогось та варті! Терпіти не можу відсиджуватись. Відколи це кролі кролям стали елілями? Он старий Первоцвіт не побоявся прийти сам-один до нас усіх у лабети!

— Гаразд, — мовив, підводячи підсумки, Ліщина. — Я теж так думаю. Але хотілося знати й вашу думку. Може, спершу піти нам із Кучмою вдвох, а тоді вернутися й розповісти?

— Ні, — заперечив Срібний, — ходімо всі. Якщо ми йдемо взагалі, то, ради Фрітха, давайте робити так, щоб не думали, ніби ми боїмося! Що скажеш, Кульбабо?

— Твоя правда, Срібний.

— То й ходімо, — сказав Ліщина. — Збери всіх і гайда за мною!

Надворі вже вечоріло, але дощ досі заливав очі. Чекаючи, поки всі зберуться коло нього, Ліщина прискіпливо оглядав свій загін. Розумний та обачливий Ожина, перш ніж перескочити канаву, обдивився її в обох напрямках. За ним ішов Кучма, радіючи ділу. Срібний — спокійний, на нього цілком можна покластися. Блискучий оповідач Кульбаба так рвався вперед, що перескочив канаву й забіг у поле, аж там зупинившись, щоб зачекати товаришів. Жостір — чи не найурівноваженіший і найнадійніший з них усіх. Чашечка зразу ж пошукав очима Ліщину й став поруч нього. З нори вигулькнули Жолудь, Козелець і Вероніка, добрі рядові, якщо від них не вимагати забагато. І останній з’явився П’ятий, нещасний і пригнічений, мов горобець на морозі. Коли Ліщина одвернувся од нори, з невеличкого розриву в хмарах на заході зненацька проблисло водянисте блідо-золотаве світло.

«О Ель-аграйро! — подумав Ліщина. — Ті, до кого ми йдемо в гості, теж кролі. Ти знаєш їх так само, як знаєш нас. Хай же я вчиню правильно!»

— Ну ж, підтягнися, П’ятий! — сказав він уголос. — Бачиш, ми тут мокнемо, чекаючи на тебе!

Мокрий джміль виліз на квітку будяка, трохи побринів крильцями й полетів на луг. Ліщина пострибав за ним, лишаючи темний слід у посрібленій траві.

13. ГОСТИННІСТЬ

Гайок на протилежному схилі спускався вниз гострим клином. Ось чому Первоцвіт, коли вертався від них, шаснув між дерева. Він просто біг по прямій лінії від їхніх нір до своїх, навпрошки через вузьку смугу лісу. Обігнувши цю смугу, Ліщина побачив те місце, де Первоцвіт мав вибігти з лісу: із заростей папороті в поле виходила добре втоптана кроляча стежка. А далі, на голому узвишші, виразно чорніли кролячі нори. Хто б подумав, що може бути така незамаскована колонія!

— Присягаюсь небом! — вигукнув Кучма. — Вся довколишня звірина, мабуть, чудово знає, що колонія розташована саме тут! А глянь, які стежки вони повитоптували в траві! Чи не виспівують вони уранці, мов дрозди?

— Може, вони тут у такій безпеці, що й не стараються ховатись? — припустив Ожина. — Адже й наша давня колонія була не дуже замаскована.

— Але ж і не така відкрита! Два грудуділі можуть заїхати в одну з цих нір!

— І я б туди залюбки заїхав, — пожартував Кульбаба. — Я мокрий як хлющ!

Коли загін наблизився, з нори вилізли два кролі й стали на них чекати. Ці теж були великі й випещені.

— Кріль на ім’я Первоцвіт запропонував нам тут притулок, — сказав їм Ліщина. — Мабуть, ви знаєте про це?

Замість відповіді обидва кролі, мовби в танці, зробили якісь дивні рухи головою і передніми лапами. Ліщина і його товариші знали тільки один спосіб знайомитися — взаємно обнюхатися, як це зробили при зустрічі Ліщина й Первоцвіт. Гості подумали, що це їх чи не хочуть заморочити, й знітилися. А танцюристи зупинились, явно