Жорж Сіменон - Порт у тумані

Нарешті комісар подивився на лакову стелю, по гладенькій поверхні якої його погляд, здається, ковзнув з певним задоволенням.

— Схоже, що з вами сталося щось прикре?

Мер зітхнув, умостив ноги зручніше й буркнув:

— Оступився на сходах.

— Сьогодні вранці? Пані Гранмезон, мабуть, була в розпачі!..

— Моя дружина вже поїхала.

— Правду кажуть, що зараз не сезон бути біля моря!.. Зрештою, якщо не йдеться про полювання на качок… Гадаю, пані Гранмезон поїхала до Кана разом із дочкою?..

— До Парижа…

Арматор був одягнений без розкоші. Темні штани, хатній халат, накинутий на сорочку з сірої фланелі, фетрові пантофлі.

— А що там було, біля сходів долі?

— Що ви маєте на увазі?

— На що ви впали?

Лютий погляд. Суха відповідь:

— Та… на долівку…

Це була брехня, архибрехня! Не можна дістати отакенного синця під оком, впавши на долівку! Та ще й здобути на додаток странгуляційні смуги на шиї!

А шия вся була посмугована, Мегре те бачив дуже виразно, коли кашне зсунулось набік, хоч як намагався мер запобігти цьому.

— Ви були самі вдома, звичайно?

— Чому звичайно?

— Бо нещасні випадки завжди трапляються, коли поблизу нема нікого, щоб допомогти!

— Служниця пішла на базар.

— Вона тут одна?

— Маю також садівника, та він поїхав до Кана, там йому треба щось купити.

— Вам, напевне, було боляче…

Мера найбільше непокоїла саме серйозність Мегре, чий голос бринів майже приязно.

Було лише пів на четверту, а вже сутеніло, у кімнаті поступово ставало темно.

— З вашого дозволу…

Мегре вийняв з кишені люльку.

— Якщо бажаєте сигару, там є на каміні.

На каміні лежала ціла купа коробок з сигарами. На таці — пляшка старого арманьяку. Високі двері з американської сосни вилискували лаком.

— А як ваше розслідування?..

Невиразний жест Мегре, який стримувався, щоб не дивитися на двері до суміжного салону, що якось дивно вібрували.

— Жодних наслідків?

— Жодних.

— Хочете знати мою думку? Не було підстав починати з версії про якусь складну справу.

— Безперечно! — вигукнув Мегре. — Та й що тут складного чи загадкового. Одного вечора зникає людина й цілий місяць не подає жодної ознаки свого існування. Минає шість тижнів, і цього чоловіка знаходять у Парижі з розколотим і потім оперованим черепом. Бідолаха втратив пам'ять. Його привозять додому і вже першої ж ночі отруюють. Тим часом триста тисяч франків було переказано з Гамбурга на його рахунок у банку. Все просто! Все ясно!

На цей раз мер не міг помилитися, незважаючи на поблажливий тон комісара.

— Це може бути, в усякому разі, простіше, ніж ви думаєте. А навіть якщо припускати, що все це дуже таємниче, краще було б, як я гадаю, не створювати, наче для розваги, атмосферу страху. Зокрема, говорити про такі речі в деяких кафе, де легко заплутати думки, котрі й так уже не дуже послідовні через алкоголь.

Суворий, випробовуючий погляд втупився в Мегре. Мер говорив повільно, виразно вимовляючи кожне слово, і здавалося, що зараз має розпочатися промова прокурора.

— І водночас поліції не знадобилося жодних відомостей від компетентних властей!.. Я, будучи мером тутешньої комуни, не знав нічого про те, що ви робили там, у порту…

— Ваш садівник ходить у повстяному взутті?

Мер швидко зиркнув на паркет, де на вощеній поверхні видно було чиїсь сліди. Дуже чітко вирізнявся малюнок мотузяних підошов.

— Нічого про це не знаю!

— Пробачте, що я вас перебив… Оце в мене виникла одна думка… Так ви говорили, що…

Але нитка розмови вже перервалася. Пан Гранмезон пробурмотів:

— Чи не будете ласкаві передати мені верхню коробку сигар?… Так, саме цю… Дякую…

Він запалив сигару й зойкнув від болю, бо занадто широко розкрив рота.

— Власне, в якій стадії ваше розслідування?.. Не можна собі уявити, щоб ви не зібрали деяких цікавих відомостей…

— Зовсім обмаль!

— Дивна річ, адже ці люди з порту, як правило, мають досить жваву фантазію, особливо після кількох чарок…

— Здається мені, що ви відправили пані Гранмезон у Париж, аби врятувати її від видовища всіх цих драм?.. І тих, що могли б вибухнути додатково?..

Це не був поєдинок. Та це не заважало кожному відчувати ворожі заміри співбесідника. Може, це пояснювалось лише тим, що вони належали до різних соціальних класів.

Мегре міг пропустити чарчину зі шлюзовиками та рибалками — завсідниками» Флотської закусочної».

Мер приймав чиновників прокуратури — з чаєм, лікерами й тістечками.

Мегре був простою людиною, такою, на яку не можна приклеїти ярлика.

Пан Гранмезон був приналежний до чітко визначеного середовища. Велике цабе в маленькому містечку, представник старовинної буржуазної династії, арматор, чиї справи процвітають і чия репутація цілком надійна.

Певна річ, він поводився навмисне демократично і заводив розмови — просто на вулицях Уїстреама — з рядовими членами комуни, якою управляв. Та це був демократизм зверхній, підпорядкований виборчим міркуваннями. Це була складова частина усталеної лінії поведінки.

Мегре посерйознішав, у обличчі його відчувалося щось майже загрозливе. Пан Гранмезон, рум'яний і кругловидий, мимохіть здавав свої, як щойно здавалося, непохитні позиції і вже почав виявляти деяке замішання.

І тут, аби знову взяти гору, він удав, що гнівається.

— Пане Мегре, — почав він.

О, ці два слова в його вустах звучали як поема!

— Пане Мегре… Дозволю собі нагадати вам, що, оскільки я тут мер…

Комісар підвівся так невимушено, що його співбесідник витріщив очі. Він підійшов до