Григор Угаров - Слідами вигнанця

Ополудні Матросов гукнув географа до капітанської каюти. Біля дверей Павла перестрів Домбо й на мигах попередив, що там чужі люди. В каюті й справді сиділо двоє незнайомців. Один низенький і натоптуваний, з гладким мизатим обличчям, другий — високий, сухоребрий і миршавий, з довгою сивою бородою, вдягнений у якісь лахи. Замість взуття на ногах він мав прип'яті мотузяччям два шматки шкіри. Над лівою бровою в нього виднів шрам у формі підківки. Обличчя було маслакувате, горбоносе й зморшкувате, а з-під обрідних брів неспокійно поблискували маленькі, гострі й пронизливі очиці.

Матросов відрекомендував географові гостей. Кремезний, куцов'язий, з залитими салом оченятами був мозамбікський шинкар. В нього капітан щороку закуповував харчі. А довгобородий Сімоне Альварес, жертва корабельної катастрофи, буцімто випадком потрапив до шинкаря. Коли шинкар почув про курс «Севастополя», то попросив Матросова взяти нещасного чоловіка з собою на корабель.

Обидва були португальці.

Сімоне Альварес мав колись у Західній Африці плантацію, але продав її й за ті кошти вирішив повернутись на батьківщину. Та однієї лихої ночі корабель, на якому він їхав, затонув під час урагану. Майже всі, хто був на борту, загинули. Врятувалось лише кілька чоловік. Серед них і Альварес.

Цілі п'ять років блукав він з острова на острів, доки нарешті опинивсь на Мозамбіку. Тут і натрапив на співвітчизника, який дав йому притулок, шмат хліба й пообіцяв допомогти.

Сімоне Альварес хотів тепер повернутись до Західної Африки, розробити нову плантацію й заощадити грошей, а вже тоді поїхати на батьківщину.

Матросов від щирого серця погодивсь узяти пасажира, тим паче, що трапляється попутник географові.

Вислухавши капітана, Павел глянув на Альвареса. Матросов поспитав, чи згоден Балканов мати за попутника цього чоловіка.

— Згода! Щаслива зустріч. Він — людина досвідчена, знає дорогу. Буде нам провідник! — відповів болгарин і подав руку Альваресові.

Цю хвилину йому й на думку не спадало, кого він бере собі за провідника через незнані й небезпечні землі.

Сімоне Альварес радісно заблимав темними очицями, всміхнувся на ввесь рот, показавши свого єдиного переднього зуба, й клякнув перед Матросовим.

— Я безмежно щасливий, сер! — прошамкотів він англійською мовою. Голос у нього виявився писклявий і якийсь не щирий. — Ви рятуєте від голоду безталанну жертву корабельної катастрофи! Хай вам бог помага, бо я людина нещасна!

Матросов розгубився й спохмурнів. Він ухопив потерпільця попід руки й вигукнув:

— Устаньте, Альваресе! Дайте богам спокій! Людина повинна мати самоповагу. Що ви робите! Я не заслуговую на ваші сльози та поклони.

— Ой капітане! — не вгавав той. — Коли б ви могли собі уявити всю шляхетність вашого вчинку! Я просто не знаю, чим мені вам віддячити!..

Сімоне Альварес, розтираючи кулаками сльози, підвівся, підібгав поли своєї одежини, зметаної з просмоленого брезенту, й знову покрив голову якоюсь строкатою ганчіркою. На миршавій шиї в нього на благенькому ремінчикові теліпалася невеличка шкіряна торбинка. Високий і захлялий, він і дійсно справляв ураження людини, яка скуштувала чимало лиха.

Гладкий шинкар лишився дуже задоволений. Подякувавши Матросову, він тицьнув у руки Альваресові пляшку рому й подався собі геть.

Ще не встиг «Севастополь» здійняти якір, а Сімоне Альварес уже ліг горілиць на палубі під фок-щоглою, заклавши руки за потилицю. Домбо, пильно придивляючись, кілька разів пройшов повз нього. Та Альварес гримнув на хлопчика й сердито насварився кулаком.

— Який цей чоловік? — поспитав увечері Домбо.

— Чужий, — відповів Павел. — Ми візьмемо його з собою. Буде нам за провідника. Добре знає ті місця.

Домбо злякано втупивсь у Павла, потім незадоволено похитав головою.

— Лихий чоловік! Лихий білий! — зробив висновок хлопець.

— А тобі звідки це відомо? — засміявся Павел. — Він просто нещасна людина та й годі! Жертва корабельної катастрофи.

Домбо на те нічого не сказав, а тільки полохливо ще раз глянув у бік португальця і ображено насупився.

Павел не звернув уваги на слова негреняти. Трохи побавившись із Домбом, узяв його за руку й повів до кают-компанії вечеряти…

Жертва корабельної катастрофи Сімоне Альварес майже завжди лежав під фок-щоглою, похмурий, мовчазний, розпачливо втупившись у небо. Ні з ким з екіпажу не розмовляв. У своїх лахах він був схожий на звіра, вигнаного з барлога. Час від часу розшморгував торбинку, що висіла в нього на шиї, й довго порпався в ній своїми кощуватими пальцями. Сухоребрий і замлілий, з гарячковими очима, Альварес наче був утіленням горя й розпуки. До їдальні він завжди приходив останній, примощувався скраєчку й поволі жував страву своїми беззубими щелепами. Тільки коли Павел підходив до нього, Сімоне з несподіваною для своїх років спритністю схоплювавсь на ноги.

Поживні харчі та відпочинок швидко відновлювали сили старого. За місяць він підбадьоривсь, набрався тіла. Шкіра на обличчі йому розгладилась. Але в очах не згасав темний каламутний вогонь. Павел пояснював це тяжкими знегодами, що їх зазнав потерпілець.

Проте Домбо уникав португальця. Альварес дивився на хлопчину якось вороже. А одного разу так штурхнув малого, що роздер йому шкіряний набедреник. Домбо настовбурчивсь, мов звіреня, люто глянув на португальця й щось крикнув йому своєю мовою. На ту хвилину нагодився Павел. Альварес схаменувся, знітивсь, але хутко опанував себе й роблено зареготав.

— Пожартував з дикунчам, сер! — прошамкав він, спохвату перейшовши на англійську мову.

— Дивні жарти! — обурився географ. — Ви роздерли йому набедреник! А ще прошу запам'ятати: на цьому кораблі немає дикунів.

— Вибачте, — смиренно розвів руками португалець.

Павел суворо глянув на нього.

— Цей «дикун» — мій товариш. Я дуже його ціную. Забороняю вам прозивати його образливими словами. І жартувати надалі отаким робом — теж!

— Розумію, сер! Даруйте… — догідливо схилив голову португалець.

Тримаючи руками розпанаханий набедреник, Домбо презирливо дививсь на Альвареса.

— Гамба, це лихий чоловік! — поскаржився хлопчик, коли вони відійшли