Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

Воно ретельно сплановане, і ті, хто його здійснив, ішли на надто великий ризик, щоб погладити по голові детектива-аматора, який щось винюхує. Ні. Послухай ради старого чоловіка, який знає життя. Тримайся від цього далі, друже! Якнайдалі. Інакше в тебе будуть усі шанси опинитися на дні Нюбрувікену. Гарантую… Твоє здоров'я.

— Ну, а ти сам? Це ж як небезпечно — сидіти тут увечері самому-одному й давати в борг!

— Дарма, минеться. Мені якось напророкували, що я дуже далеко піду… Досягну більшого, ніж багато хто із смертних. Та до цього ще дуже далеко. Кому судилося бути повішеним, той не потоне.

І, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб, він обдарував мене своєю неповторною усмішкою.

IX

«Кому судилося бути повішеним, той не потоне». Я усміхався подумки, стоячи перед фасадом Нюрнберзької броварні того холодного січневого вечора. Кажіть про Скіпку що хочете, але він великий оптиміст, принаймні зовні — ані тіні зневіри. Звичайно, він не скакав від захвату і навіть застеріг мене, щоб я не стромляв свого носа куди не слід, та коди ми сиділи з ним нагорі, в його малесенькій конторі, я помітив у його очах вогники. І зрозумів, що він зацікавився. Адже десять відсотків від п'ятдесяти мільйонів — це п'ять мільйонів. Навіть жалюгідний один відсоток — це п'ятсот тисяч. Хоча страхувальні компанії і не відзначаються щедрістю, але в наставлену Скіпчину кишеню могли пролитися потоки грошей. Якби він зумів, звісно, щось винюшитн. Але ж він багато бачить, багато чує і багато знає. В тій каламутній воді, де тільки й плаває справді велика риба, він теж почуває себе як риба. А якщо він звернеться до мене як до посередника, тихо й делікатно, то ризик буде ще менший.

Я повільно йшов безлюдною вулицею. Ноги грузли в сніговій кваші, дув колючий, холодний вітер.

Хоча, міркував я, на місці Скіпки я б теж діяв обачливо. Він має рацію. Надто багато часу і грошей пішло в них на підготовку пограбування. Отож навряд чи тепер вони дозволять, щоб хтось сунув носа в цю справу, надто близько підліз до корони й скіпетра.

Але Скіпка мав унікальні можливості. Він вільно плавав у цьому акваріумі, населеному істотами, що уникають денного світла. Дивно було б, якби він не взяв сліду, як ото гончак бере слід зайця. А далі — тільки зняти телефонну трубку і ледь-ледь натякнути. Й нікому не спаде на думку, що ця ниточка через мене, торговця антикваріатом Юхаиа Крістіана Хумана, протягнеться до поліції.

Звичайно, для мене це не зовсім безпечно. Але якщо небезпека стане надто великою, я можу звернутися до Калле Асплунда.

Одначе діло зроблено. Я наживив черв'ячка й занурив його в темну глибінь, під, здавалося б, нічим не збрижену поверхню буденного життя. Нехай навіть Скіпка й не виявив ентузіазму. Проте це тільки так здавалося. А тепер треба було закинути кілька гачків у місцях трохи ідилічніших, ніж бурхливі водоверті навкруг Нюрнберзької броварні. Я подумав про Національний музей. Про суворий, закритий і укріплений замок, який підносить свої потужні мури, оберігаючи цінності та скарби. Чи нудилася там принцеса Правда? Чи ждала свого шляхетного лицаря-визволителя? У мене було відчуття, чи скоріш підсвідома думка, що ключ до розгадки десь там. У великій будівлі на Бласієхольмені.

Засунувши руки в кишені, з піднятим коміром, я йшов до метро, яке здалеку манило своїм блакитним «М», наче вогник маяка посеред чорної ночі.

Отже, насамперед треба знайти в музеї людину, яка взялася б допомогти мені. Може, Андерс Брун? Але цей варіант я відкинув. Андерс надто постраждав у цій історії, щоб дивитися на речі об'єктивно, без емоцій. До того ж усе, що знав, він уже розповів поліції. Та й те, що він вважав себе винуватцем усієї пригоди, аж ніяк не допоможе в розслідуванні. Був ще Бенгт Хеллер, похмурий соціаліст. Ні, цей, мабуть, не годиться. Надто вороже він настроєний до Андерса Бруна. А іноді навіть здається, що він його ненавидить. І не тільки тому, що вважає Андерса марнославним себелюбцем і безсоромним кар'єристом, відкидає його погляди на історію і зневажає його як музейного працівника. Все впирається в Карін. Бенгт любить цю дівчину. А вона його ні. Темноволоса секретарка, до якої Андерс не байдужий, а може, й навпаки…

Ще маємо Грету Лінд, згадав я, купивши квитка до Старого міста. Спустившись безлюдним ескалатором, я прожогом кинувся до відчинених дверей зеленого вагона.

Грета Лінд… Я сів на порожне м'яке сидіння. Маленька пташка з гарними очима. Та, що любить Діка. Красеня-кур'єра. Іммігранта, який, за висловом Еріка, «використовує її». Живе її коштом, поки не трапиться щось краще. Але Ерік — старий пліткар. Хоча й Дік досить темний тип. Хто він, звідки приїхав? Якщо він доклав рук до гри з короною та скіпетром, то, мабуть, Грету краще не чіпати.

З оглушливим гуркотом поїзд помчав у напрямку Старого міста. Не виключено, що в натяках Еріка є певний глузд. Зв'язок Грети й Діка, принаймні з боку Діка, міг виникнути й на іншому грунті. Можливо, він і жив з нею, і працював у музеї заради короля Еріка XIV, а не заради Грети Лінд.

Був ще Мугенс Анд. Старий боєць Опору, який дістав у музеї місце завідувача відділу реклами та інформації. Зі своєю датською добродушністю він здавався милою і сумирною людиною, за якою не можуть стояти похмурі таємниці. Крім того, він від кінця війни працював на одному місці. Якби в нього виникла думка привласнити музейні цінності, то навіщо було чекати такої нагоди понад тридцять років?.. Отже, найбільший інтерес становить Карін? Андерсова секретарка, яка, крім роботи в музеї, ще вивчає історію мистецтв. Хоч вона, звичайно, теж не ідеальне джерело інформації, міркував я, опускаючи три однокронові монети в капелюх скрипаля, який сидів у переході. Тонкі звуки скрипки металися між стін, холодний протяг щипав, за вуха. Неонове світло відбивалось на темно-синьому кахлі, за спиною чувся гуркіт поїздів, а я, перестрибуючи через приступки, поспішав до Старого міста.

Так, об'єкт не ідеальний, якщо взяти до