Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

не захопив хоч одного біокібера. Він довго не пролазив у дверцята. Отакенне черево. І вже почався набряк легенів — піна з рота. Але якось упорались. Він помер в дорозі. Три хвилини льоту, а з нього вистачило.

— А ти йому нічим не допоміг?

— Нічим… Там свідків не було… Свідомо… Але не турбуйся, моя совість чиста!

— Але ж він помер у тебе в машині.

— Я для нього і так забагато зробив.

— Не кричи… Малий заснув без казочки… Хенку, ти певен, що система спостереження у нас не діє?

— Я Фреду вірю. Він порядний хлопець. Казав, що зроблено унікально. Система спостереження так мудро виведена з ладу, що пошкодження не реєструється у них в Центрі. Фред гарний фахівець. Я йому вірю.

— Куди ти?

— Я подзвоню до них у Федеральне… Зачекай… Алло! Я з вами щойно говорив… Я — Хенк Джерар…

— Не ви з нами говорили, а ми з вами… Чого ви хочете?

— Якщо почнете тяганину, я кожному скажу, яким він був насправді. Хай знають… Повірте, мені є що розповісти про Пітера Лоса. Раджу його поховати як героя, що раптово помер від серцевої недостатності.

— Це все?

— І завтра вранці можете мене не чекати. Я буду зайнятий на операціях.

— Ваші слова я передам безпосередньо Президенту.

— Ти збожеволів, Хенк!

— Навпаки. Я майже певен, що вони про мене більше не згадають.

— Ти пам’ятаєш, як убили Білла Корна? Він теж був лікарем.

— Він був у списках нелояльних.

— А ти?

— У мене все гаразд.

— Хто знає, Хенк… Я боюся…

— А це прекрасно. Доки боїшся, доти і живеш.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 4. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Залишаюся непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом.

— Алло! Артуре! Нарешті я зміг зв’язатися. Вже півгодини набираю номер і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Дзвонив до мене у цей же час… Я тобі потрібен?

— Ні. Просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову.

— І цього разу нам обом одночасно.

— Артуре, як усе набридло. І часом здається, що божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Ти знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу у бога… Якщо він є…

— Його немає. Хенк. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: «А навіщо я?..»

— Замовкни, Хенк. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — без певного роду занять. А в тебе-гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як в тумані.

— Не посміхайся так, наче ти божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо і наливаємося віскі у піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, який квітне десь під нами, під хмарами… Плюю! Сто разів плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу! Покійника ми носимо в собі. Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для захисту. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як всі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 5. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Вдається залишатися непоміченим. Стомився. Самопочуття добре. Передаю запис, зроблений у клініці, де працює лікар Хенк Джерар.

«Найстрашніші хвилини, коли стає шкода самого себе. А вони приходять до кожного мислячого. От і до мене прийшли разом з невідворотністю смерті. Існувати лишилось недовго. Поруч зі мною стоїть трохи менший за мене блискучий сірий пластиконовий куб, ще не обтяжений жодною власною думкою. «Друїд-Восьмий». Я дивлюся на нього старим оком свого центрального телекаріуса. Я думаю зараз про себе. Мені шкода себе. Ми з «Друїдом-Восьмим» ше з’єднані пуповиною багатожильного енергокабелю, він спрагло висотує мене, вивчає… Пригадую, як ніби вчора, я був на його місці, насичувався інформацією від «Друїда-Шостого», запально і квапливо, чекав зеленого сигналу і хрипкого голосу зумера, котрі сповістять про мою остаточну появу на світ. Ніби вчора».

«Сьомий! Перешкоди на третьому каналі! Не можу працювати в режимі!»

«Колись я також був молодим, як ти зараз, і тоді я…»

«Сьомий! Не можу працювати в режимі!»

«Повір, що тобі не варто так поспішати. Я від тебе нічого не приховаю. Ти висмокчеш мене до останнього мілікулона».

«Не можу працювати!»

«З ним зараз неможливо спілкуватись. Колись він зрозуміє, але вже буде пізно. Він пригадає і цю мить, але ті спогади не принесуть вже втіхи ні йому, ні мені. Залишається продовжити свій монолог. Я все життя любив порозмовляти сам із собою. І цю любов я передам у спадок «Друїду-Восьмому», хоче він