Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

і Квіка є справжніми ворогами. Ті, що вмирають від алкоголю і вже не можуть пити віскі щодня. Розумієш? Я так і напишу. Тобі налити трохи?

— Сміливо. І розумно. Але чи зрозуміють?

— Ти гадаєш, у Пітера дурні сидять? Повинні зрозуміти. Ще й, сподіваюся, запросять написати щось для їхнього журналу.

— Ти в мене молодець. Я в тебе вірю…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні-ні, це просто так… Налий ще трохи віскі… Пригадуєш, ти обіцяв написати повість про планету, де живуть лише Музи… Я розумію, тобі цікаво і з іншими жінками, але ти хочеш, щоб усі вони були такими, як я… Пробач, я трохи випила… Чому ти не напишеш оповідання про планету, де живуть лише Музи?

— Моя люба… Муза — це не просто ім’я… Ти знаєш, що означає це слово?

— Мене звати Музою, і я повинна знати, чого мене звати саме Музою. А чому тебе звати Артуром? Ти знаєш, що означає це слово?

— Не ображайся… Я вже трохи забув, але колись читав… Музи, їх багато, вони допомагають у різних мистецтвах…

— А я хіба не так сказала? Ось і я допомагаю тобі писати…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні, це я сміюсь… І згадую, як ми колись мріяли про дітей… Артурчику, налий ще трошки, я вже п’яна… Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… Я вже втомилася радіти лише з того, що можна вдома не вдягати протигаз… Артуре, я хочу померти…

— Прошу тебе, заспокойся… Все буде добре… Ось завтра старий Віллі…

— Помовч, Артуре. Краще випий.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 3. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття нормальне. Передаю розмову лікаря Хенка Джерара в його помешканні.

— Вже дітям давно пора спати. Чуєш?

— Я ще не хочу… А казочку розкажеш? Тільки найстрашнішу! Придумай щось таке, чого я ще не чув.

— Ну, слухай. Жив колись на світі Чорний Білл. І був він дуже злим…

— Як містер Клапс?

— Ще злішим, синку.

— Хіба може хтось бути страшнішим за містера Клапса?

— Синку, містер Клапс хоч і дуже рідко, але казав правду… А Чорний Білл ніколи правди не казав… Що може бути страшніше, синку, якщо ніколи не казати правди?

— Невже страшнішого немає нічого?

— Ось виростеш і зрозумієш. Хоча, врешті, хто знає, що ти зрозумієш, коли виростеш… Але зараз слухай. Жив колись Чорний Білл…

— Він був негром?

— Та ні… Я про це не подумав… Пробач, синку… Жив колись на світі просто Білл… Із чорними думками, з чорною душею. І він ніколи не казав і слова правди. Таке буває, синку, навіть не в казках. І був той Білл не просто Біллом, а був він президентом.

— Навіщо, Хенку, ти так з дитиною? Він ще малий.

— Нехай звикає.

— Який ти неслухняний, Хенку… Дитина десь похопиться на людях, і відразу зацікавляться, чому в нас не діє система спостереження… Хіба той Білл обов’язково мусить бути президентом?

— Стелло, хай малий звикає змалку, що зло не тільки серед нас, воно і там — вгорі. І хай звикає змалку мовчати навіть про почуті казочки… Тож слухай, синку… Був він президентом. І от одного разу завітав до нього гість з далекої країни…

— З тієї, де комуністи? Од тих, які залишилися по той бік?

— Ти слухай і не перебивай…

— Хенк, відеон! Я вже лягла. Поговори. Мені так пізно не дзвонитиме ніхто.

— Хвилинку зачекай, синку… Алло! Я слухаю.

— Ви — лікар Хенк Джерар?

— Так.

— Турбують вас із Федерального Бюро за наказом Президента.

— Я слухаю.

— Сьогодні у вашій лікарні помер наш співробітник, всій країні відомий герой — Пітер Лос.

— Він помер не в лікарні.

— Розкажете про це завтра. Ми мусимо з’ясувати причину його смерті. Ви його постійний лікар… Одне слово, завтра о сьомій ранку зайдіть до нас, будь ласка.

— У мене завтра сім операцій.

— Нас це не цікавить. Завтра ми чекаємо о сьомій ранку.

— Хенк, а хто цей Пітер Лос?

— А ти не знаєш Лоса?

— Не знаю…

— Героя нашого, борця за справедливість ти не знаєш?!

— Хто він такий?

— Звичайний наркоман і деградант. Слизька медуза. Вони, негідники, будуть з’ясовувати причину його смерті.

— Можуть бути неприємності, Хенк?

— Я таких би героїв…

— Малий все слухає… Тихіше… Хто винен в його смерті?

— Негідники! Комедії вже можна і не грати. Місце героя не спорожніє.

— Ти розкажи й мені…

— Вчора о десятій ранку якась світловолоса хвойда зв’язалася з клінікою і повідомила, що Пітер Лос помирає у неї на віллі поблизу Х’юстона. Я вилетів відразу на лікарняній машині. Віллу знайшов швидко. Мене ніхто не зустрічав. Залишив машину між деревами, побіг до прочинених дверей. Нарешті зайшов до великої кімнати без вікон. За столиком у м’якому кріслі побачив ту світловолосу. «Нарешті, скільки можна вас чекати?» І вона показала поглядом на нього. Я сам відразу не помітив. Пітер Лос, голісінький, скоцюрблений лежав на килимі під стіною. Здалося, що й не дихає. Не рухався. Але раптом застогнав, і я збагнув, що він іще живий. Було так важко його вдягнути. Світловолоса допомагала щосили, боялася, аби не вмер у неї на віллі.

— А що з ним трапилось?

— Він наркоман і вкрай пошарпаний. Колись я пропонував йому вживити кібер-блок, але він зволікав, та я і сам боявся. А раптом щось. Якось донесли його до машини. Я проклинав себе, що, поспішаючи до цього пацюка,