Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Не гнівайтесь, що я проголосувала на дорозі і скочила до вас на підніжку. Я можу й зіскочити… Але мені не хочеться.

І в цю мить — не раніше, коли вона чекала цього, а зараз, коли вона не чекала, — він схилився над столом і поцілував її руки, що лежали на столі: одну й другу.

А потім, розігнувшись і відкинувшись на стільці, сказав:

— Це не ви проголосували, а я. Так що коли когось і зіпхнути з підніжки, то мене!

Це було сильно сказано. Навіть надто сильно, так, ніби після цього вже й не було про що говорити.

Коли хочете, то це було освідчення в тому, що ти конче потрібна йому, і в устах такої людини воно звучало набагато серйозніше від звичайнісіньких чоловічих слів про те, яка ти гарна і як ти подобаєшся. Те, що вона все ще вродлива жінка, вона знала, те, що подобається, не раз чула і теж знала. Знала й зараз. А от з якою силою, виявляється, він здатний сказати їй, що вона йому необхідна, — цього не знала. І ні здоровий глузд, який нагадував про тисячу речей — про війну, про роки, про синів, ні її схильний до іронії розум — ніщо не змогло перешкодити народженню простої і до безглуздя щасливої думки: «Отак і зводить людей доля!» Хоча доля ще не звела їх і могла не звести.

Нічого не відповівши на його слова про підніжку, лише сказавши очима, що нікуди вони обоє не зіскочать, вона заговорила про справи. Сьогодні — вона знала це від начальника санаторію — в Москву дзвонили по ВЧ зі штабу фронту і нетерпляче цікавилися здоров’ям Серпіліна. Розповідати йому про це вона не хотіла, щоб марно не тривожити його, але деяких заходів вважала за потрібне вжити.

— Цими днями в нас тут буде на консультаціях головний терапевт армії, я вас до нього приведу, а ви вже постарайтеся справити на нього гарне враження своїм станом здоров’я і виглядом, щоб раптом не застряти потім на комісії. Не хочу, щоб комісія закінчилась не так, як ви сподіваєтесь. Якщо вас затримають, все одно душею вже будете не тут, а там… А нам таких не треба.

Вона всміхнулась, а він подумав, що коли зайшла мова про його лікування, то, мабуть, пора вже йти.

— Ідіть, вам і справді вже пора, — сказала вона, зустрівши його очікувальний погляд.

Сказала так, бо зараз, після того, що вони сказали обоє, їм лишалось одне з двох: або це, або «залишіться».

Того дня, коли Серпілін з Батюком далеко від фронту, в Архангельському, згадували про члена Військової ради франту генерал-лейтенанта Львова, Львов теж згадав про Серпіліна і, подзвонивши членові Військової ради армії Захарову, викликав його до себе.

— Коли прибути? — спитав Захаров.

— Зараз, — тоном відповіді Львов підкреслив недоречність запитання. — Скільки вам треба на дорогу?

— Дві години.

— Чекаю вас.

З того, що викликав проти ночі, навіть не спитавши при цьому — чи можете зараз виїхати? — дивуватися не доводилось. У Львова свій розпорядок дня — полюбляв працювати ночами, а який розпорядок у інших і коли вони «встигають спати, його не цікавить.

Чортихнувшись, Захаров надів шинель і, перед тим як виїхати, зайшов до виконуючого обов’язки командарма, до начальника штабу Бойка.

— Повечеряємо? — спитав Бойко.

Завжди вони — так це завію іще Серпілін? — закінчивши всі справи й підписавши всі папери, накреслювали плани наступного дня й разом вечеряли.

— Не можу, — сказав Захаров. — Навіщось потрібен товаришеві Львову.

— Зараз?

— Особисто, негайно! Навіть поцікавився, за скільки доїду. Чогось надзвичайного в штабі фронту сьогодні не відчув?

— Навпаки. За цілий день лише двічі дзвонили.

— Значить, він у сьогоднішньому номері нашої армійської газети щось проти ночі знайшов. Або передова не така, або зверстали не так. Або свіжа ідея прийшла, з якою підождати до завтра сили немає… Міг би й по телефону, але, певно, вирішив зайвий раз підняти по тривозі, перевірити мою бойову готовність!.. Бувай здоров.

— А як же з поїздкою в сімдесят перший корпус? — спитав Бойко.

— Поїдемо о сьомій, як умовились. Коли прокинешся — подзвони, розбуди. А якщо надовго затримає, прямо там і з’їдемося, по дорозі посплю.

Захаров зітхнув, стомлено погладив круглу сиву голову і вийшов.

Водій куняв, схилившись на кермо.

— Поїхали, Миколо, — сказав Захаров, торгаючи його за плече й сідаючи поруч. — Якщо засну, знай: за годину п’ятдесят хвилин мусиш довезти до місця.

Але, незважаючи на втому, понад усяке сподівання спати не хотілося.

— Товаришу генерал, — помітивши, що Захаров не спить, спитав водій, який їздив з ним ще до війни, коли Захаров служив у Московському військовому окрузі, — не чули, коли командуючий армією повернеться?

— Хто його знає. Писав, що видужує, але останнє слово не за нами, а за медиками. Чого це ти спитав? Просто так чи солдатська пошта щось на хвості принесла?

— Просто так. Бачу, ви без нього нудьгуєте…

Захаров справді скучав за Серпіліним, хоч і скучати було ніколи. Армія поповнювалась людьми й технікою, готувалася до боїв і до форсування водяних перешкод.

Щодня то навчання й тренування, то збори командного й політичного складу, то перевірки. Називається затишшям, а насправді ні сну, ні відпочинку. «Нудьгувати» — це слова! Це найпростіше. А суть справи — щоб і без Серпіліна все йшло своїм звичаєм. «Бойко молодий, ще рік тому — полковник, а тут — один у двох лицях: на плечах і те, що сам раніше тягнув, і те, що — Серпілін. Розривається, а робить, і навіть не можна сказати про нього, що розривається. Спітнів увесь, а мила не видно», — з