Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Дуже вдячний вам, що покликали в такий день, — помовчавши, сказав Серпілін. — Поздоровляю вас.

Вона думала, що він зараз поцілує їй руку, але він чомусь не поцілував.

— Це не мені, а вам спасибі, що прийшли, — сказала вона. — Крім вас, нікого не хотіла сьогодні бачити, нікому і не сказала. Синів, звичайно, хочу бачити ще більше, ніж вас, але це неможливо. Напишу тепер їм, як вас приймала у себе і напувала чаєм з печивом!

Вона вирішила перевести всю цю розмову про свій день народження на жарт, а вийшло навпаки; Серпілін несподівано для неї спитав:

— Напишете синам, що я у вас був?

І вона зрозуміла з виразу його обличчя, що він подивився на те ж саме зовсім з іншого боку, ніж вона.

— Напишу, — відповіла вона так само серйозно, як він спитав. — Я їм завжди пишу про все важливе в моєму житті.

— Для мене це теж важливо, — сказав Серпілін.

— А я зрозуміла це, — мовила вона. І після цього так довго мовчала, ніби вийшла з кімнати, ніби її тут і не було.

Згадавши про її молодшого сина, який нещодавно вступив до артилерійського училища, Серпілін заговорив про те, про що вже розмовляв сьогодні з Батюком, — про введення роздільного навчання для хлопчиків і дівчаток.

Спитав, що вона думає: чи це багато дасть з погляду фізичного виховання.

— З погляду фізичного виховання, може, це й добре, — відповіла вона, — а з усіх інших мені не подобається.

— Чому?

— А вам подобається?

— Мені подобається.

— Тоді перший і скажіть: чому?

Він сказав, що в школах, де вчитимуться самі хлопці, встановиться більш спартанський дух, в армію після війни почне приходити загартованіше для військової служби покоління.

— А навіщо воно вам? Та ще й загартоване, як ви кажете. Після війни знов збираєтесь воювати? Для цього?

— Щодо «збираємось» — сильно сказано, але думати про це доведеться. Така вже наша доля.

— Ну, припустімо, я поставила нерозумне запитання, припустімо, ви вже зараз мусите про це думати. Але при чому тут дівчата? Чим вони вам, наприклад, заважали?

— Коли я вчився, їх, правда, не було. Тим паче у фельдшерській школі.

— Гаразд, не ловіть мене на слові. Спитаю вас інакше: чим жінки вам у житті заважали, коли поруч з вами були? Заважали вам бути військовим, бути хоробрим, обов'язок виконувати вам заважали? Чи, може, вони тепер вам на війні заважають? Окрему армію з них, може, сформувати? Ні, ні, — вона помітила, що він осміхнувся. — Я дуже серйозно. От була у вас дружина, багато років ділила з вами все, що б не випало на вашу долю.

Невже її присутність коли-небудь заважала вам стати тим, ким ви стали? А може, навпаки, допомагала?

— Хіба я про це кажу? — Серпіліна приголомшила простота, з якою вона почала розмову про його покійну дружину. — Я кажу про школу, про хлопчиків та дівчаток.

— А що ж, ви хочете, щоб вісімнадцятилітній хлопець, вийшовши зі школи, дивився на дівчат як баран на нові ворота? Вважаєте, що це мужності йому додасть?

Не знаю, як у кого, а мої сини росли коло моєї материнської спідниці, і поки що нічого поганого з цього не вийшло. Хоч я військовою строгістю у вихованні не відзначалась. Просто вміла казати їм чотири слова: «так», «ні», «добре» і «погано».

Серпілін мовчав. Мовчав і думав не про роздільне навчання і не про синів цієї жінки, яка йому дедалі дужче подобалась, а про своє життя і про свого сина, про те, про що вже не раз, зустрічаючи різних людей, з прикрістю думав на фронті: яке далеке від істини буває прислів’я «Яблучко від яблуні…».

— Чого ж ви мовчите й не сперечаєтесь? — спитала вона.

— Не хочеться. Згадав, як сам до дванадцяти років, доки не вмерла мати, ходив, як ви висловлюєтесь, коло її спідниці. Вона була в мене татарка, втекла з дому і охрестилась, щоб вийти за батька. І в неї не було ні родичів, нікого, все це було відрізано, тільки батько і я. Двоє братів, старші за мене, померли, я єдиний, у мені все.

Як вона мене тільки не балувала! Часом думаю, на все життя вперед набалувала, скільки встигла.

Вона відчула в його словах біль і щось потаємне, ніжне, що, мабуть, за його трудне життя йому не раз доводилось гамувати в собі, а воно все одно жило в ньому, як відгук щасливого дитинства, що так рано обірвалося.

— Від чого вона вмерла?

— Її бугай убив. Вибігла мене врятувати. — Його обличчя навіть зараз, через багато років, здригнулося від спогаду про те, як це було. — Добу промучилась, поки вмерла, марила по-татарському, ніхто не розумів, тільки я один. Тропіки знав від неї по-татарському і досі знаю.

— Ваш батько, видно, дуже любив її? — спитала вона про те, що, мабуть, і повинна була спитати жінка.

Та Серпілін лише мовчки кивнув, не відповів. У чому ж річ, що сталося? Що вона таке зробила, оця жінка, що сиділа перед ним, щоб раптом змусити його розповідати ось тут, при ній, про себе стільки, скільки він, здається, вік нікому не розповідав? Якого біса його потягло на цю сповідь і як взагалі можна заново розповідати комусь своє життя, коли тобі п’ятдесят років? І який воно має вигляд у її очах, оце твоє життя? Що вона про нього думає?

І чи треба, щоб вона взагалі щось думала про твоє життя? При чому тут вона?

Він замовк і затявся, сам собі опираючись. І на його обличчі в цій боротьбі з самим собою з’явився той жорстокий вираз, який вона зразу ж помітила. Він умів бути жорстоким до. самого себе, таким він був і зараз. Але вона не зрозуміла цього; їй здалося, що він