Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

роботу він приймав тільки старовірів, яким був сам. Це були один в один бородаї в личаках і яскравих сорочках. В неділю вони виходили на вулицю з гармошками, горлали пісні, ловили необережних дівчат і тягли їх до себе в барак. Гвалт тоді зависав над цілим містом.

Але ж була тільки субота, і всі здивовано глянули за паркан у фабричний двір.

Якась надзвичайна, несподівана подія відбувалася там. Бородаті мотузярі, без шапок і кожушків, в самих сорочках, вискакували з фабрики і прожогом бігли до воріт. За ними вискакували городовики в чорних довгополих шинелях з бляхами на баранячих шапках. Але ворота були замкнені, і мотузярі кидалися вздовж високого з цвяхами по верху паркана. В кутку городовики наздоганяли їх і, вихопивши шаблі з піхов, плашма полосували ними по спині, по плечах і по голові. Городовиків було не менше як двадцять.

— Конституція! — в якомусь дикому захваті завив Дворянин. — Ура! — Він вихопив коцюбу із кочерг і вискочив у сіни та в двір. Просто з ґанку він перестрибнув через паркан і побіг, розмахуючи залізякою. — Сальве![48] За мною!

Серед двору зійшлися двоє: бородай мотузяр і дебелий городовик. Вони схопилися на кулаки. Дворянин налетів на них немов буря. Не спиняючись, він розмахнувся і загилив городовикові коцюбою в тім'я. Той крутнувся і гепнув ниць. Бородай-мотузяр змахнув піт з чола і непорозуміло видивився на несподіваного спільника. Але Дворянин спинився тільки на мить. Він розмахнувся і вдруге хряпнув коцюбою. Бородай-мотузяр, змахнувши руками, завалився навзнак…

В що хвилину двері розчинилися і вбіг батько. Він був блідий, і руда його борода стирчала на всі боки, як зламаний віник. Він задихався:

— Уроків нема… Де мій револьвер «бульдог»? Інтелігенція і робітники Перхушкова виступають проти чорної сотні[49]!

Він кинувся до кімнати. Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди. Нарешті на дні останнього кошика він схопив щось металеве і блискуче. Патлаючи руду бороду, він кинувся до дверей.

— Корнелій! — побігла за ним мама.

Але двері вже хряпнули, і чорна батькова шинель війнула полами вже за хвірткою.

— Діти! — мама патетично сплеснула руками і, похапавши дітей, зігнула кожного навколішки. — Ми будемо молитися! — вклякнула вона.

Це була пропозиція зовсім не цікава: а як же Дворянин, що з ним? Так кортіло до вікна — і діти почали були хлипати. Але мама гримнула, і доводилося скорятися. Брат за мамою проказував слова молитви, а Юра на правах найменшого тільки хрестився і бив поклони. Втім, це швидко набридло, і, всівшися зручніше на підлогу позаду всіх, Юра, завмираючи солодко серцем, почав мріяти про револьвер «бульдог» і про чорну сотню. Що таке револьвер — Юра знав. То була така штука, з якої стріляють. І Юра вже давно вирішив, тільки зробиться дорослим, купити собі револьвер і стріляти. Але до чого ж була тут собака бульдог? Вона ж просто гавкає, а зовсім не стріляє! Та й не брав же батько з чемодана ніякої собаки… Юра заспокоївся на тому, що, поспішаючи, батько собачку забув. Увечері він її, безперечно, віддасть Юрі, то ж було очевидно, що то собака не справжня, а тільки лялька — справжні собаки в чемоданах не бувають. Що ж до чорної сотні, то тут Юрі все було ясно. Сотнями бувають тільки яблука, огірки і козаки. Зрозуміло, що тут мова йшла про козаків з чорними вусами, в чорних папахах і на чорних конях. Юра почав тихенько підгодувати на колінках і прицмокувати язиком. В'язки від маминого фартуха він вже тримав у руках, як вуздечку.

Але тут, не домолившися, мама зірвалася з колін:

— Він же забув кулі! Вони ж лежать окремо на шафі для книжок!

В цю хвилину прибігла з гімназії старша сестра. Вона аж захлиналася від хвилювання і новин. Гімназисти прийшли до жіночої гімназії і запропонували припинити уроки, на вулицях городовики ловлять і б'ють забастовщиків, а натовп розбив острог і випустив на волю арештантів!

— Це було надзвичайно! Гімназисти, — аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра, — були в чорних плащах і чорних шляпах!

Чорні шляпи і чорні плащі! Це було надзвичайно!.. І Юра почав мріяти про чорні шляпи і чорні плащі…

Зимовий день був короткий, і щодня о четвертій вже западав смерк. Але — дивно — сьогодні й смерк був якийсь незвичайний, не такий, як завжди. Він був не синій з білим снігом, а якийсь рудий з раптовими спалахами, і сніг довкола лежав зовсім рожевий.

— З чотирьох кінців горимо! — сказала стара Текля, повернувшися з двору. — З чотирьох вітрів: низовий роздмухує, сіверкий протягує, горовий розкидує, а четвертий згаснути не дає. До ранку тільки згарище і зостанеться.

Вечір спадав туманний, коричневий, з рудими протуберанцями заграв і пожеж. Крізь відчинену кватирку здалеку, з центру міста, линули чудні й моторошні звуки: валували пси і кричали люди. І Юрі здавалося, що там багато-багато людей зійшлися докупи, стали к'ружка, побралися за руки, і, підвівши обличчя догори до місяця, вили і ревли щосили, притримуючи на припонах оскаженілих собак. Часто і поспішно бив на сполох церковний дзвін.

То чорна сотня почала погром, щоб спровокувати поліцейські репресії.

Першим прийшов квартальний з довжелезними вусами, який стояв на розі, а на різдво та Великдень приходив з привітанням, за що