Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Юра прокидається зовсім, сідає на ліжку, розплющує очі. Що за чорт — сон продовжує снитися далі, не уві сні: вікно раптом хилитається туди і сюди, дах сарая за вікном тремтить, немовби він і не дах, а дерево на вітрі, склянки на столику коло Юриного ліжка стукаються одна до одної і жалісно дзвенять…

— Землетрус! — чується з сусідньої кімнати веселий батьків голос. — Землетрус! Де мої капці! Нуте-с!

Але Юрі відразу ж стає холодно і страшно. Слово «землетрус» він чує уперше, одначе він відразу ж чудово розуміє його — це значить, що труситься земля. Як це так можна, щоб трусилася земля? Земля не повинна труситися. Досі ж вона не трусилася?.. Для чого це? Чому? А що ж буде з людьми, собаками, будинками? Все ж це попадає! А куди ж падати?.. Значить, все пропаде і нічого більше не буде? Стає так страшно, що Юра схоплюється і починає щодуху репетувати. Значить, сон про гору був таки не сном, а правдою — тільки він снився наперед, а тепер все це має відбутися насправді. Юра репетує і тікає з ліжка геть. На порозі його перехоплює мама…

Півгодини пізніше мама вкладає Юру вдруге. Землетрус уже давно кінчився. Нічого страшного — все пройшло.

Але Юра не відпускає маму. Він тримає її за руку і вимагає, щоб вона була так цілу ніч, ну, принаймні поки він засне. Мама голубить його і заспокоює. Куховарка Олександра стоїть на порозі, схрестивши руки на грудях і підперши щоку кулаком. Вона причитує і розповідає, що землетрус — це не інакше як кара божа, що це «провіщення», що незабаром прийде, мабуть, антихрист — оце ж він десь уперше ногою на землю ступив, а вона, матінка, огинається і отакечки сполохано тремтить: знак усім людям подає, щоб молилися і спасали душі перед кінцем світу…

— Ай! — схоплюється Юра знову. — Не хочу! — він горлає щодуху і пацає ногами. — Не хочу! Антихриста не хочу! Землетрусу не хочу! Війни не хочу! Кінця світу не хочу! Не хочу, щоб нічого більше не було!

«МИР ВСЕМ»

Того ранку, як і щосуботи, прийшов Дворянин.

— Салют вашій милості!

Він зірвав кашкет з червоною дворянською околичкою і розмахнувся на порозі широким реверансом іспанського гідальго:

— Сьогодні світ прекрасний, як і вчора!.. Ме вотр сайте[41], мадам? Муж, дєтішкі? Пожалуйте стаканчик!..

Його голос гримів на цілий дім, і діти кинулися мерщій до кухні. Прихід Дворянина — це був неодмінний і веселий щосуботній спектакль.

— Чадам і домочадцам! — вітав Дворянин. — Мадам, во занфан се сон ле загреабль анж, ма фуа! Ваші діти, мадам, — це чарівні янголи! — З галантним уклоном він прийняв з рук Юриної мами дві чарки з горілкою. — Салфет[42], душі моєї! — Потім штовхнув двері до сіней і, не озираючись, простяг туди, через поріг в сіни, одну чарку. — Йоська, лехайм![43]

Дві сині, тремтливі руки жадібно вхопили чарку і зразу ж зникли за дверима знов. То був Йоська, нерозлучний побратим Дворянина. Але ніякі всовіщування не могли вплинути на Дворянина і змінити його дворянський звичай: Йоську він завжди залишав надворі або в сінях. — Парбльо! — сіпав він плечима на докори. — Се тенпосібль.[44] Його батько (сон пер) був швець, а його мати (са мер) була в мене куховаркою!

Чи справді був Дворянин дворянином, про те не знав ніхто. Він з'явився в місті Стародубі[45] років зо три тому — задовго до того, як Юрині батьки переїхали сюди, в глухе Полісся. Щодня він міг розповісти про своє минуле нову історію аж ніяк не подібну до вчорашньої і завтрашньої. В цих історіях було все — і нещасне кохання, і коварство друзів, і несправедливість закону, і трагічне падіння матері й таке інше. І найперше, звичайно, шампанське і карти. Жебрати він приходив раз на тиждень, в точно встановлений день. Для цього він розподілив все місто на сім секторів і суворо додержував черги. Горілки йому давали вдосталь, але били теж залюбки — ні за що, просто так, бо треба ж когось бити для практики. Били городові, прикажчики, інші босяки та орави задерикуватих дітлахів. Дворянин не опирався, тільки ревів уголос і, падаючи ниць, ховав під живіт свій дворянський кашкет. Його він беріг як зіницю ока.

— Для чого? — питали його.

— Для ганьби! — відповідав він. — Пур гонт, пур дезоноре ма ноблес тражік…[46]

Юра вже наготовився реготати з Дворянинових приказок та ламання, коли раптом стара куховарка Текля залишила поратися коло печі й кинулася до вікна:

— Ой матінко! Глядіть!

Вікна виходили через паркан до сусіднього подвір'я і дивились на довгий та брудний барак. То була «Полесская канатная фабрика А. С. Перхушкова в городе Стародубе». Півста кремезних і бородатих старовірів-заробітчан[47] м'яли там коноплі й крутили мотузки з ранку і до ночі. Електричного освітлення в місті не було, а вживання гасових ламп серед сухої пряжі та клоччя було заборонене через пожежну небезпеку. Платню сезонникам купець Перхушков вичисляв з «літнього сонця» — і два зимові дні йшли за літній один. На